Про лісовиків

з нотаток мандрівного хроніста Пурії

Світ Лісовиків починається не з міст і не з доріг, а з коріння, що тягнеться глибоко під землю, і з гілок, що прагнуть до світла й зоряного неба. Їхні планети вкриті океанами зелені: дерева тут ростуть так високо, що крони закривають сонце, а підземні печери сплітаються з кореневими жилами в єдине тіло світу.

І серед цього живого моря стоять вони - Лісовики. Величезні постаті з темної кори, яка пульсує зеленим і жовтим світлом, бороди їхні - це мох і гілля, а волосся - цілий гай, що спадає до плечей. У їхніх очах світиться вогонь, який не згасає, доки росте дерево, і в рухах їхніх відчувається тиша пралісу.

Вони не поспішають. Вони слухають світ довкола: шелест листя, подих вітру, стукіт коріння у глибині. Для них час розтягується, бо все, що живе, має свій ритм, і не варто йому заважати. Вони будують не міста, а поселення, що зростають із лісом: храми в гілках, житла в дуплах, вежі з каменю, обвиті лозою.

Та попри цей спокій, Лісовики - воїни. Їхні гармати випускають спори, що проростають у тілах ворогів, їхні клинки залишають у ранах живе насіння, яке розриває м'язи й кістки, перетворюючи загиблого на дерево. І після битви поле стає гайком - мовби сама природа повернула собі вкрадене.

Лісовики шукають рівноваги: між світлом і темрявою, між ростом і занепадом, між людиною й космосом. Їхні карти точніші за будь-які машини, бо вони дивляться на зірки так, як дивляться на крони: помічають зв'язки, ритми, закономірності. В освоєних секторах галактики кращих навігаторів за них не знайти.

Союз їхній - з Мавками, що ділять їхні світи й спів їхніх лісів. Ворожнеча їхня - з Водяниками, які бачать у природі лише ресурс, і через це між ними немає миру й, мабуть, ніколи не буде.

Я полишав їхні світи з дивним відчуттям: ніби сам ліс провів мене до корабля. І ще довго після того в мені жила тиша, що була водночас і спокоєм, і силою.