Про мавок і русалок

з нотаток мандрівного хроніста Пурії

Мавка співає - і серце завмирає. Її голос тонкий, прозорий, як ранковий туман над лугом, і водночас теплий, мов сонячний промінь у листі. Вона йде босоніж по м'якій траві, шкіра її сяє зеленим чи блакитним відблиском, а очі великі, світлі, глибокі, як озера серед гаю. Вона сміється легко, як шелест листя. Але за цим сміхом - щось більше. Чар. Сила. Обіцянка, що може стати й прокляттям.

Русалка мовчить - і стає страшно. Її тиша холодна, як ріка опівночі. Волосся її вологе, темне, в ньому плутаються водорості й мушлі. Очі сяють, як риб'яча луска, і той блиск - не від життя, а від глибини, де немає світла. Русалки створюють прикраси: персні, намиста, гребені. Вони тонкі, прекрасні - і небезпечні. Бо в персні може бути отрута, в намисті - слухаючий камінь, а гребінь може вплести в волосся думки, що зламають волю.

Кажуть, Русалка може викрасти й асимілювати чужу істоту, зробивши її собі подібною. Так множаться їхні ряди. Так Водяники тримають владу. Та так і Русалки отримують свою свободу - хитру, таємну, небезпечну.

А ще між ними й Марами є союз. Тіньовий. Невидимий. Русалки постачають зілля й рідкісні препарати, а Мари діляться знаннями про сни. Але не всіма. Лише крихтами. Бо ніч ніколи не відкриває себе повністю. І від того Русалки - небезпечні, але не всемогутні. Красиві. І водночас сповнені отрути.

Мавки - вільні. Вони танцюють у лісах поруч із Лісовиками. Русалки - підневільні. Вони служать Імперії Водяників. Але між ними є пам'ять. Спільна кров. Дзеркало, в яке страшно дивитися.

Я бачив, як Мавка й Русалка зустрілися на прикордонному світі. В одній - сміх і пісня. В іншій - тиша й холод. Але в їхніх очах було те саме відлуння. Вода й ліс. Глибина й тінь. Одна душа - розколота надвоє.