Лодовик серед лісовиків: капітан

У каюті капітана панувала стримана темрява. Лише кілька панелей світилися м'яким зеленим світлом. Капітан, високий і плечистий, підняв очі від планшета й довго мовчав, розглядаючи юнака.

- Як ти вижив? - нарешті пролунало. - Утопці не залишають свідків.

Форпік розгублено зітхнув і заговорив. Розповів про напад, про товариша, що кликав його в Дессор, про капсулу, в яку встиг вскочити. Його голос тремтів, але кожне слово було щирим.

Капітан слухав, спершу суворий, потім у погляді промайнуло щось інше - співчуття чи повага. Він помітив: у цього малого серце не камінь. Воно б'ється від страху, але не дозволяє збрехати чи сховатися.

- Добре, - нарешті мовив він. - Залишишся під наглядом у карантині. Побачимо, що ти за пташка.

Форпік уклонився. У його очах майнула надія.

---

Медик супроводжував його довгим коридором. Металеві стіни дзижчали тихим гулом комунікацій. Форпік, намагаючись заговорити, звернувся лагідно:

- Дякую, що врятували мене... Ви давно служите на цьому кораблі?

- Не твоя справа, - відрубав лісовик.

Форпік зам'явся, але знову спробував:
- Це неймовірний корабель. Я ще ніколи не бачив, щоб стіни були, наче живі...

- Тримай язик за зубами, - буркнув медик. Йому здалося, що ця м'якість - ознака слабкості. Він втомився, і присутність хатника лише дратувала.

Напруга росла з кожним кроком. Форпік говорив учтиво, майже шепотом, наче намагався здобути хоч крихту дружби. Але його лагідність лише загартовувала жорсткість лісовика. Той бачив у ній не силу, а м'якотілість.

Нарешті вони зупинилися перед дверима. Медик мовчки відкрив їх і, навіть не озирнувшись, пішов геть.

Форпік ступив усередину. Невелика кімната - вузька койка, стіл із закріпленим набором інструментів, стерильні панелі. Карантинна комірка. Він хотів щось сказати, подякувати, але обернувшись побачив лише зачинені двері.

Він сів на ліжко. Перед ним у віконці простягався космос, чорний і холодний.

---

Форпік зітхнув. У голові роїлися думки: він мріяв знайти корабель, служити лодовиком. Тепер той корабель, що мав його чекати, давно відлетів. А тут, серед лісовиків, його не прийняли, дивилися як на тягар.

Але серце не дозволяло здатися. Інший, можливо, змирився б, збайдужів. Форпік не міг. Його маленьке, але відкрите й живе серце боліло від чужої ворожості й водночас штовхало шукати шлях уперед.

«Тато завжди казав: роби найкраще з тим, що маєш, навіть коли здається, що виходу нема», - подумав він. І раптом спалахнула тривожна думка: а що, як спробувати лишитися тут? Стати частиною цього корабля?

Він відчув страх. Ще хвилину тому йому не було куди йти й нічого втрачати. А тепер у нього з'явилось бажання залишитися саме тут. І це було страшніше за самотність. Бо тепер доведеться завоювати прихильність тих, хто зненавидів його з першої миті.

Форпік торкнувся долонею грудей, наче перевіряючи - чи витримає серце. Воно билося швидко й гаряче.

«Я мушу спробувати», - подумав він.