Лодовик серед лісовиків

Сигнал тривоги розірвав тишу патрульного корвета. Це був не ворог і не засідка - капсула, що дрейфувала серед темного вакууму. За законами космосу її не можна було залишити. Лісовики завжди тримали слово, тож курс змінили негайно.

Коли шлюз відчинився, із залізного кокона виповз юнак. Лодовик. Маленький, акуратний у підігнаній під нього флотській формі, але з розтріпаним волоссям і великими зеленими очима, що тремтіли від страху. Його обличчя було втомлене, на ньому читався слід двох днів самотності у тісній капсулі. Він ступив на палубу й, наче не вірячи, притиснув руку до холодного металу під ногами.

- Хто ти? - суворо кинув старшина-медик, не знімаючи погляду.

- Я... лодовик, - хлопець ковтнув слину. - Мене звати...Форпік... Я прямував у порт Дессору. Там мав знайти корабель, служити при ньому... Але на нас напали утопці в системі Никарія. Я встиг лиш у капсулу.

Його голос зривався, він говорив швидко, майже задихаючись. Кілька матросів перезирнулися й зітхнули: ще один рот до їхніх і без того обмежених пайків.

Патрульний корвет лісовиків був мов живий. Ззовні - темний, оброслий наслоєною бронею, схожою на кору дерев. Усередині - інтер'єри, де панували форми сот: роз'єми, каюти, навіть кухонні бокси були шестикутними. Усе це вирощене з металів і композитів, наче сплетене з живого тіла. По тунелях текли «судини» комунікацій, немов нерви. І попри цю природну архітектуру, кермо, панелі й койки лишалися людськими - ергономічними, суворо функціональними.

Корабель був повний: майже сімдесят лісовиків-воїнів, здорових і мовчазних. У них навіть сон був розписаний по годинах: одні прокидалися, інші займали їхні місця на дво- й триярусних ліжках. Лише капітан і старший помічник мали окремі каюти. Для решти місця не вистачало. Тут усе було зважене - від шматка їжі до ковдри в кубрику.

І саме сюди, у цей світ дисципліни й тісноти, привів доля юного хатника. Він стояв біля своєї капсули, притискаючи руки до боків, намагаючись не виглядати слабким. Але зелений відсвіт його очей світився розгублено.

- Капітан буде знати, що з тобою робити, - буркнув один з матросів і махнув, щоб той ішов уперед.

В ангарі пахло мастилом і металом. Гудів вентиляційний блок, десь шипіли клапани. Лодовик озирнувся - позаду лишився холодний вакуум, попереду чекала невідомість. Він ішов туди, де все було новим і ворожим, але в душі стискалася крихітна надія: можливо, це і є його шанс знайти дім.