Домовик без дому

Домовик Ладик прибув на планету-склад, де імперія водяників контролювала видобуток і транспортування корисних копалин. Це був змішаний світ: з одного боку - ряди елітних районів водяників з підсвіченими фасадами, а з іншого - вулиці, де тіснилися бараки утопців, робітників і наймитів.

Його маленькі ноги ступили на пірс, і він одразу потрапив у вир: дим, гул машин, крики вантажників, запах металу й поту. Він тримав свій чемоданчик перед собою, спотикався й ухилявся від потоків людей, утопців, навіть механічних візків, що мчали повз. Це був темп, у якому йому важко було дихати.

Вийшовши з вокзалу, він побачив вивіску: готель-таверна. Зупинився, ковтнув повітря й несміливо зайшов усередину. Там було темно й гучно. Він замовив кухоль молока, сів за столик у кутку й почав думати: як же знайти свій дім?

Русалки помітили його одразу. Їхні очі блиснули цікавістю, вони посміхалися, схилялися до нього.
- Ти шукаєш дім? - їхні голоси текли, немов річка. - Ми знаємо, де він. І тобі сподобається...

Вони кидали погляди на його чемоданчик, а він, наївний і ввічливий, щиро вірив, що вони справді допоможуть.

Вийшовши з таверни, вони провели його кількома вулицями, аж доки будинки не стали тісними, темними, задушливими. Там жили інші русалки, періодично з'являлися похмурі утопці.

- Твій дім тут, - сказали вони, відчиняючи двері.

Ладик несміливо переступив поріг. Перед ним відкрилася гостина з брудними стінами, розкиданими речами й застарілим запахом ілля та тютюну. Русалки показали йому на двері збоку:
- Заходь сюди, там тобі буде зручно.

Він покірно пройшов уперед. У темній кімнаті не було жодного світла - тільки тінь і задушливе повітря. Щойно він увійшов, двері різко захлопнулися й замкнулися за ним.

З-за стіни почувся їхній сміх.
- Скоро ти станеш одним із нас...

І тоді Ладик відчув, як у голові забилося тривожне: вони хочуть мене асимілювати, зробити таким, як вони... оселити в мені чужу душу й забрати мій дім назавжди.

Він упав у куток, дрібне серце билося в паніці. Надворі сутеніло, в домі стихало. І тоді він почув кроки за дверима.

Погляд у вікно - і там, з темряви, за ним стежила лаки-собака: величезна біла кішка заввишки півтора метри. Її очі горіли інтересом, лапа повільно вилизувалася, але погляд не відводився.

Домовик затряс руками, стукаючи у скло. І коли ручка дверей почала повільно повертатися, лаки-собака легко опустила лапу на щеколду. Вікно відчинилося.

Він вистрибнув, покотився по землі й побіг за нею, поки русалки кричали позаду. Вулицями, провулками - аж доки кішка не зникла, розчинившись у повітрі.

Ладик стояв, важко дихаючи. Перед ним був квартал утопців. Ті дивилися з підозрою. Хтось спробував його схопити, хтось потягнути. Він кинувся тікати. Перескакуючи через відра, вивертаючись від рук, він врізався просто у водяника-поліцейського.

Той відштовхнув його з відразою.
- Мерзота, - зиркнув униз.
Ладик повз назад, а водяник витягнув дубинку й рушив на нього.

І тут щось глухо вдарило його в голову. Тухла риба. Потім ще одна. Поліцейський озирнувся - і побачив, як лаки-собака сидить на бочці, бере в пащу рибину й кидає просто в нього.

Ладик схопився й побіг. Коли він нарешті вибіг на ринок, ноги підгиналися. Він стояв серед рядів, намагаючись вдихнути на повні груди. Шлунок стиснувся від голоду.

Він підійшов до прилавків, але ніхто не хотів із ним торгувати. Водяники сміялися, відверталися, гнали його. Він лишався голодним і приниженим.

І саме тоді він натрапив на Примарія Давира Вітрокрая та його лодовика Боцка. Боцко, сивий і втомлений, одразу впізнав сородича.
- Ти виглядаєш виснаженим, друже, - сказав він із хрипотцею старого мореплавця. - Сідай.

Ладик опустився поруч і сумно переповів свою історію: про пошуки дому, про русалок, про переслідування. І тихо додав:
- Я ж хотів тільки знайти свій дім.

Боцко кивнув. Він зрозумів його, як ніхто інший. Він простягнув йому паляницю й покликав до свого капітана.

Примарій Давир, у чорному військово-морському кителі, з короткою бородою й сивиною, нахилився до маленького домовика й простягнув руку.
- Ходімо з нами на корабель. Там ти зможеш відпочити й помитися. А за роботу в кают-компанії під час перельоту ми довеземо тебе до мого рідного світу.

Ладик подивився на Давира недовірливими очима, а потім - на Боцка. Лодовик усміхнувся й кивнув йому. Тоді домовик відповів:
- Так... я буду рад. У цьому світі точно немає мого дому.

Вони вийшли з ринку й попрямували до космопорту. На фоні гамору, механічних кранців і транспортних платформ піднімався корабель Давира.

Попереду височів важкий бойовий корвет людей, подібний до замку в космосі. Могутній ніс із товстими шарами броні, бійниці вздовж бортів, величезне носове знаряддя, спрямоване вперед, і прямокутна рубка, що здіймалася над баштою надбудови. Його вигляд вражав силою й непохитністю.

На борту до Ладика поставилися тепло, як до товариша. Хоча побут був суворим, він уперше відчув смак дружби. Він почав слідкувати за кают-компанією, лагодив дрібниці, готував їжу для екіпажу. Йому навіть дозволяли бути присутнім під час вечірніх зборів, і він слухав розмови моряків широко відкритими очима.

Саме там він потоваришував із Давиром і Боцком. І коли корабель після кількох місяців перельоту наближався до нових рубежів, Примарій звернувся до нього:
- За цей час ти показав себе як справжній господар і гарний друг. У моєму батьківському домі також би знадобився такий, як ти - моїм старим потрібна допомога. За добру плату я пропоную тобі стати там дворецьким і домоуправителем.

Ладик усміхнувся, обійняв свій чемоданчик і відповів:
- Це буде і гордість, і найбільша радість для мене.