Три стежки в тумані: Попіл і нитки

Сині двері

Василь і Христя підійшли першими. Давир саме слухав уважний, майже сухий доклад Ярослави про стан корвета: корпус потрісканий, системи втомлені, двигуни ще димлять, але тримаються. Йому потрібно було дати кораблю ковток відпочинку й знайти пальне, а команді - час на відновлення.

Молода пара несміливо привіталася. Христя говорила трохи зніяковіло, але впевнено: вони чули про біду корвета і селяни готові допомогти - з паливом, провізією, всім, що є під руками. Давир відповів коротким, теплим кивком. Він одразу роздав накази:
- Ярослава, пальне.
- Боцик, масла й рідини.
- Боцман, провізія.
- Коммедорри - до гармат. Головна дістала найбільше.

Слова лягали чітко, немов удари молота. А позаду чорний корпус корвета димів і світився тліючими рубцями, ніби його щойно пошматували вогняні кігті.

Василь і Христя, наче відчуваючи напругу, запропонували:
- Може, вип'єте нашої кави? Ми покажемо, де що можна взяти.

Давир дозволив собі усміхнутись. Йому сподобалась їхня прямота. Він погодився.

Дні потому екіпаж зблизився з парою. Всі вже знали: у них скоро весілля. Христя вишивала сорочку й мріяла про золоті та срібні нитки. Давир, слухаючи, лише стискав губи: у нього на борту, в одному зі сховків, лежали саме такі. Колись куплені випадково в далекого торговця. Та він поки тримав це при собі.

Ніч опустилася туманом. Вартовий ніс спокійну вахту на посту. Сенсорний бінокль вихоплював то вогники в болоті, то тіні дерев. І раптом - хата на хуторі, чия темна постать спалахнула синьо-зеленим сяйвом. Бінокль показав: енергетичні сплески, мовби сам будинок випромінював силу. Вартовий одразу передав Ярославі.

Наступного ранку корвет знову тримався в повітрі, але проблема палива лишалась: місцеве було грубим і брудним, двигуни Давира його не приймали. Ярослава доповіла про це і додала про дивне світло. Давир пішов розпитати селян. Але ті відводили очі, ухилялися від теми хутора і твердили: очистителів тут нема.

Вже майже втративши надію, капітан повертався до корабля й проходив повз старий млин. Там, у тіні, чекали Василь і Христя. Вони заговорили напівшепотом. Їхні обличчя були серйозні: на хуторі живе відьма. Вона виконує бажання. Але ціна завжди страшна.

Давир слухав мовчки, а тоді злегка змінив тему.
- Я прийшов у село не лише за паливом, - сказав він. - Хотів дати вам дещо до весілля.

Він витяг невеликий пакунок. Христя розгорнула його - золоті й срібні нитки заблистіли у її руках. Її очі світилися не гірше. Василь узяв її за руку, не вірячи власному щастю. Вони ще трохи поговорили, і Давир, чемно вибачившись, рушив назад до своїх обов'язків.

А вже наступного дня до кают-компанії влетів стривожений доклад: до корвета біжить Христя, вся в сльозах. Її завели всередину. Ярослава обережно накинула на неї теплий плед, Боцик простягнув м'ятний чай. Але Христя відвернулася, хлюпала носом і лише ридала.

- Що трапилося? - запитав Давир.

Її голос тремтів:
- Василь... учора ввечері він пішов до відьми. Хотів домовитися за очиститель для вашого палива. Казав: він же не мій дядько, не піде з села, небезпеки не буде... Але з того часу його нема.

Давир мовчки зціпив зуби. Він піднявся, стиснув кулак і вже за хвилину зібрав п'ятьох матросів - тих, хто пройшов не одну сутичку.

Боцко спробував зупинити його, але погляд капітана був твердий, мов сталь.
- Це моє, - сказав Давир. - Я йду сам.

Коли вони підійшли до хутора, солдати розосередилися, оточили будівлю. Давир став у задньому ряді трійки, що мала зламати двері. Він торкнувся плеча свого бійця, той передав знак далі. Наступної миті сині двері з тріском розчахнулися - і почався штурм.

Попіл і нитки

Утопці під проводом Плісняка прибули на планету ще за кілька годин до зникнення Василя. Їхній корабель, старий і побитий, важко опустився на воду й одразу почав тонути. Болота приймали його, мов здобич. Коли він торкнувся дна, утопці вилізли назовні, бурчаючи один на одного: тепер доведеться відмивати корпус від твані та тини. Та Плісняк мовчав - його рука раз у раз тягнулася до нагрудної кишені, де лежав згорток.

Вони брели дном, у каламутній воді, серед кущів водоростей. Над болотом спалахували вогняні факели - газ виходив крізь тріщини землі й займався сам собою. Їхні відблиски падали на слизькі морди утопців. Інколи повз пропливали риби з дивними очима, але навіть вони розбігалися від важких постатей.

Нарешті дно піднялося, й утопці вийшли на сушу. І саме тоді вікна хутора спалахнули синьо-зеленим сяйвом. Двері розчахнулися, немов чекали саме їх.

На порозі стояла жінка. Чорне вбрання, червоні світні узори на комірі, тіло, вплетене в метал і електроніку. Лице - водночас прекрасне й мертвотно-холодне. Вона приклала палець до губ Плісняка, мов затинаючи будь-яке слово, і жестом запросила всередину.

Хата зустріла їх тьмяним світлом колб, у яких булькали й світилися дивні рідини. Монітори світили символами, незрозумілими нікому. У кутках - прилади невідомого призначення.

Відьма дивилася не на утопців, а на кишеню Плісняка. Вона вже знала, що вони - не від водяників, не від її постачальників. Вона сипала питаннями, вимірювала їх поглядами, намагалася вивідати хоч крихту знання. А потім почала торг: гроші, прикраси русалок, рідкісна зброя. Утопці переглядалися, але Плісняк лише криво усміхався й відмовлявся. Його самовдоволення росло з кожною її пропозицією.

І тоді вона підняла руку. Невидима хвиля відкинула його до стіни.
- Я думала, ви від водяників, - промовила холодно. Удар.
- Але енергія у твоїй кишені - зовсім інша. Ви не місцеві. - Удар.
- Я чекала гостей із товаром. А ви лише відволікаєте. - Удар.
- Артефакт мар захищає ваші нікчемні мізки. Ну то перевірю нові браслети!