Три стежки в тумані

Корабель Давира

Корвет Давира Вітрокрая був схожий на змученого звіра після битви. Обшивка чорніла від кіптяви, метал димів, у коридорах пахло гаром і паленим мастилом. Червоні аварійні лампи миготіли, тривожно пищали датчики, від чого здавалося, що сам корабель стогне й просить відпочинку.

По СПУ пролунав голос Боцка, бортового лодовика, хриплуватий і втомлений:
- Капітане, масляні системи дають течу, гідравліка тримає тиск на межі. Електроживлення йде з аварійних батарей, перебої скрізь. Якщо не знайдемо місце для посадки найближчим часом - усе згасне.

Давир стиснув підлокітники командирського крісла, відчуваючи, як корабель буквально дрижить під ним.
Штурман Ярослава, бліда після бою, але зібрана, сиділа на своєму місці, очі горіли холодною зосередженістю. Вона говорила швидко, але рівно, не підвищуючи голосу:
- Двигуни пошкоджені, стрибка не зробимо. Паливо на критичному залишку. Навігація сиплеться через перебої. Нам треба сідати.

На панелі перед нею раптово засвітилася карта - планета з орбітальною станцією водяників. Ярослава різко вказала:
- Тут. Якщо дадуть дозвіл.

Давир стиснув щелепи.
- Вони бачать, що ми на межі. Затягнуть процедуру, і ми просто згаснемо, зависнувши в космосі.

- Спробувати варто, - твердо відповіла Ярослава.

Боцик знову увімкнувся:
- Якщо сідати - то зараз. Аварійне живлення тримає максимум п'ять хвилин.

Давир відкрив канал. Голос водяника у відповідь був липкий, байдужий, сонний:
- Повідомте код корабля, мету заходу, перелік ушкоджень... ваш запит буде розглянуто... зачекайте.

- У нас аварія! Стиковка негайно! - різко перебив Давир. - Екіпаж поранений, паливо на нулі!

- Зачекайте. Ваш запит у черзі, - так само монотонно.

Боцик втретє заговорив:
- П'ять хвилин, капітане. Далі буде темрява.

Ярослава швидко ввела нові координати й поглянула на Давира:
- Є планета нижче. Там живуть люди, газові шахти. Є майданчики для човнів. Ми зможемо сісти.

Давир урвав водяника на півслові й віддав наказ:
- Закрити канал. Готуватись до посадки.

Корабель увійшов в атмосферу. Усе гуділо й скреготіло, в ілюмінаторах палали спалахи грозових хмар. Давир тримав штурвал, але кожна команда, кожен рух лягали під чіткі слова Ярослави:

- Курс два сімдесят... висота знижена... швидкість тримай... правий двигун підтягуй!

Метал стогнав, корпус тремтів, але руки Давира слухали голос Ярослави. Врешті корвет важко торкнувся галявини серед болота, ковзнув і зупинився. Двигуни видихнули й згасли.

Екіпаж видихнув полегшено. Давир глянув у вікно: у тумані, серед очерету, стояли люди. Вони світили ліхтарями, дивилися принишкло й здивовано на цей обпалений корабель. За їхніми плечима виднівся силует села, мов привид у тумані.

---

Друга сцена. Таверна утопців

Їхній буксир тарахтів і сипав димом, коли вони повернулися в таверну. Усередині було темно, кіптява на стінах, липка підлога, запах перегару й поту. Русалки танцювали, дурили п'яних, у кутах хтось грав у карти.

За столом сиділи утопці. Пили горілку, бурчали, злі й розбиті після недавньої пригоди.
- Хто нас тягнув до тих мар... - глухо сказав один. - Могли ж там і здохнути.
- Грошей нуль, корабель тримається на честі, - додав інший.

Капітан Плісняк мовчав, крутячи чарку. Раптом відчув у нагрудній кишені згорток. Витягнув, розгорнув - і холодок пройшовся по бару. Тиша. Навіть русалки стихли на мить.

На його обличчі з'явилася жадібна посмішка.
- Це не гривні, хлопці. Це - влада.

- Що воно? - обережно запитав один із його людей.

- Пристрій мар. Керує думками. Я бачив такі, коли служив у водяників. Бережуть їх, як скарб. А тепер він у мене.

Русалка підійшла ззаду, схилилася. Її подих пахнув медом і йодом. Плісняк схопив її за комір і гепнув об стіну.
- Що ти знаєш? Говори!

Вона билася, відмовлялася, але коли він поклав руку на бластер, заговорила уривками:
- Є хутір... на болотах... у сусідній системі... там відьма. Вона знає.

Плісняк відпустив. Русалка вислизнула й утекла, а він розвернувся до своїх, тримаючи згорток, як трофей.
- Ми полетимо туди. Це зробить нас сильнішими за водяників.

Утопці зареготали. Хтось мріяв про корабель, хтось про жінку, як у водяників, хтось про власний дім. Бар знову загув, але в очах Плісняка вже палала жадоба влади.

---

Третя сцена. Село

На пагорбі біля старої млина зустрілися Василь і Христя. Він - кремезний, засмаглий, у полотняній сорочці; вона - ніжна, з довгою косою, у простій сукні. Вони йшли поруч , тримаючись за руки.

- Я без тебе й дня не витримаю, - зізнався Василь. - Як закінчимо сезон, підемо до старости, будемо весілля справляти.
- А я вже вишиваю собі сорочку, - посміхнулася Христя. - Хочу, щоб наше життя було мирним. Сад біля хати, діти, човен на річці...

Вони сиділи біля млина, будували плани на майбутнє. Та вдалині крізь туман засвітилися вогні хутора відьми. Вікна тьмяно горіли синьо-зеленим. Василь і Христя принишкли.

З води виповзли постаті - утопці, мокрі, важкі, їхні тіла блищали у місячному світлі. Вони сунули до хати. Двері розчахнулися, і все подвір'я залило холодне сяйво. На порозі стояла жінка років сорока. Її тіло було вкрите кіберелементами, але вони виглядали так, ніби вросли в плоть. Вона кивнула утопцям, і ті зайшли всередину. Потім підняла голову й поглянула прямо на закоханих.

Христя й Василь, перелякані, побігли вниз, аж поки не добігли до своїх хат.

Ранком Христя розповіла батькам. Її мати довго мовчала, а тоді сказала:
- Пам'ятаєш дядька Петра? Він теж хотів вирватися з села. Мріяв стати начальником у водяників на станції. Пішов до відьми.