1

Біла іномарка виїхала на пік пагорбу, далі пологий спуск. Проїхала повз ряд АЗС , магазинчиків, шино монтажів, що розміщалися у передмісті. Величезний рух транспорту, як на 8 годину ранку. Їхнє рідне і тепер уже таке далеке місто тільки  починає пробуджуватися о такій порі. А тут уже вирує життя. Автобуси міжміського сполучення і більш швидкі мікроавтобуси караваном тягнуться до міста, нетерпляче штовхаючись полосами автостради. І навпаки майже пуста дорога із міста.  І ось – він. Велетень, гігант, мільйонник, людське море, а якщо просто, то Київ. Місто – притулок для багатьох обнадієних сердець. Місто мільярдів спроб, прорахунків, фіаско і катастроф. Місто гріхопадінь і злетів. Звичайне місто із незвичайними історіями людей. Він приймає усіх охочих спробувати отримати максимальний шанс прорватися. Зайняти свою, так модно говорити, нішу. Отримати найвищий комфорт і сервіс. Місто таке чуже і таке рідне усім старим чи новим його мешканцям. Його відвідали мабуть усі жителі країни. Хтось обожнює його, хтось закохується відразу і віддається на його поталу. Хтось ненавидить. Хтось тихо осуджує. У кожного своє ставлення до нього. Але ніхто не може бути байдужим до Києва.

Біла іномарка в’їхала на вулицю Житомирську і повернула ліворуч, у провулок до дев’ятиповерхівки, яка стояла у ряді однотипних, сірих будинків. Припаркувалася біля під’їзду. Із передніх дверей з пасажирського боку вийшла невисокого зросту чорнявка і смачно потягнулася, мов кішечка, після смачного післяобіднього сну. Коротка теніска підтягнулася, оголивши плоский животик із сережкою у пупку. Задоволено вдихнула загазоване повітря і промовляючи видихнула.

• Сергійку, ти чуєш? Ти це відчуваєш? Це Київ, малюче! Ти розумієш це…, ні? Це - Київ!- вимовила назву міста ніби великими буквами,  – ти відчуваєш, що ми на місці? Там, де ми маємо бути! Ми вдома! – не вгавала чорнявка, промовляючи до Сергія, який  все ще перебував за кермом автомобіля.
• Та відчуваю, відчуваю Ніна! Ти ніби вперше тут!- спокійно промовив  високий голубоокий із густим волоссям хлопець.
• Е ні, любий, то не то! Інші рази ми були тут у справах, гостях та інше. А от тепер ми - кияни. Ми житимемо от прямо тут. Поки що! Житомирська звичайно не «топ мрій» , але поки підійде,- сказала Ніна накидаючи рюкзак на плечі, який взяла із заднього сидіння.

За півгодини речі були перенесені у квартиру і купою складені у коридорі однокімнатної квартири, яку Ніна і Сергій винайняли на «OLX» декілька днів тому. Квартира була маленька, напівмебльована, з поганеньким ремонтом. Та молодому подружжю це не заважало. Навпаки, вона їм здавалася вершиною щастя, чудовим місцем для проживання. Усамітнення для двох. Ніби,  продовженням медового місяця, який вони так приємно провели на турецьких берегах середземномор’я.

Квартира складалася із маленької кухні і кімнати. Із меблів не вистачало ліжка. Але чудовий, надувний матрац з легкістю замінить його. Та й і скрипу матрац не видає, а молодому подружжю це не аби яка перевага.

Прийнялися за розкладання речей. Хутко поділили полички у шафі. Все по - справедливості, жартував Сергій: чотири Ніні, дві йому. Поділили простір у шафі для вішачків, також по подібній справедливості.

• Ай,  Сєрий, що там тобі розвішувати? Ті дві пари джинсів і вельветовий жакет? А шорти твої і так десь можуть бути. Ти ж нічого окрім джинсів і спортивного костюма і не носиш!- бурмотіла Ніна розвішуючи свої плаття.

Сергій не був проти, оскільки він дійсно не мав багато одягу. Ті дві пари джинсів, пара футболок – поло, пара джинсових сорочок. І ще деякі речі. Сергій рідко виходив на вулицю.  Тим більше кудись, де потрібно було вишукано одягатися. Здебільшого  ходив на вечірні прогулянки, але для них вистачало того одягу який є.  Його робота не передбачала частих виходів у світ. Оскільки саме його світ, на даний час був в інтернеті. У всесвітній павутині, яка ще на третьому курсі універу затягла Сергія. Він вів блог по  домашньому господарству, де люди ділилися власним досвідом і різними хитрощами для дому. Також писав статті на різні тематики, працював на деякі рекламні компанії і ін.. Така робота дала можливість бути незалежним від батьків, ще з університету. Мати свої кошти. І от тепер переїхати до Києва, оплатити квартиру і мати запас грошей, для того щоб не хвилюватися за прийдешній день. До того ж відкривши ноутбук уже у новій квартирі, у Києві, зайшовши в мережу Сергій автоматично опинявся на роботі. Три години щодня Сергій присвячував написанню книги. Хоча ні одного твору не опублікував,  називав себе письменником. Це інколи було кумедно. Хтось запитає :

• А ви чим займаєтесь, Сергію?
• Я письменник!- гонорово промовляв Сєрий.
• Ого!- це завжди викликає захоплення, незалежно від того наскільки людина зацікавлена літературою, чи взагалі не розуміється на цьому,- круто!- лунає захоплене,- А скільки книг ви написали і які?- звучить логічне запитання.
• Жодної! Поки…- спокійно промовляв Сергій. – Але я пишу, незабаром буде мій дебют…- добавляв впевнено і замріяно.

І ніхто жодного разу не підняв на кпини Сергія. Усі з повагою дивилися на нього. Шепталися за спинами, про те що це письменник, який незабаром видасть свою першу книгу.

Насправді робота над книгою йшла надто туго. Сергій працює над нею більше року. Обдумує сюжет. Пише деякі частини, а потім видаляє. Нещадно, із злістю натискаючи delete на клавіатурі. І файл із папки «Моє», зі звуком зіжмаканого паперу, летить у віртуальну корзину. І відразу, Сергій розпочинає писати наново. Було перебрано масу сюжетів і думок. Тематика мінялася, як напрям вербового листа від подихів вітру. Змінювалися герої і героїні. Місце розгортання подій. Завжди лишалися лише чиста ідея «happy end» у кінці твору. Останнім часом робота пішла. Сергій відчуває, що напав на жилу натхнення. Ніби понесло по течії на каноє при спуску по Тисі. Перед самим від’їздом до Києва він ніби у забутті написав більше  двадцяти сторінок тексту. Перечитав і вперше у нього після прочитання з’явилася посмішка. Востаннє його так надихали вірші, які він писав у пурпуровому, великому зошиті на якому чорними літерами було виведено твердження «Моє». Але поезія перестала захоплювати Сергія. Після того, як він пізнав Ніну - перестав віршувати зовсім. Хоча Ніна радила продовжувати, вбачаючи, що щось у ній є! Лише інколи, напоєний тілом і жагою Ніниного кохання робив спроби писати. Ті спроби були слабкі і відверто провальні. Він зрозумів, що не може писати коли все так добре складається у його особистому житі.  А іншого він не хотів. Він понад усе любив цю чорняву, тендітну жінку. Її шалені карі очі. Її тіло могло втамувати найбільші печалі, втихомирити нерви. Після ночей із Ніною він готовий був рвати зубами світ, голіруч дертися на найбільші висоти, він був ладен на все, аби цей згусток енергії був задоволений. І саме тому він боявся писати поезію, щоб не зурочити і не зіпсувати те, що має тепер. Чомусь у свідомості Сергія особисте щастя сімейного життя і творчі, саме поетичні успіхи були пов’язані. Інша справа прозова спроба. Це було давньою мрією закоханого у літературу юнака.  Свідомий вибір факультету, всупереч батьківській волі. Це була можливість показати себе світу. Показати свої мрії, любов, віру і обов’язково із щасливим закінченням. І, насамкінець, письменництво це бажання поєднати хобі і професію.

• Ей, ти що там, уже комп відкрив? Та кидай! Тут ще повно справ…, ще  потрібно усе поставити на місце. А потім на прогулянку підемо. Роздивитися, що тут і як!- гукала із кухні Ніна брязкаючи посудом, який діставала із сумки.