Те, що ми зберегли 34

Руїни Еларіону ще кілька хвилин тому здавалися мертвими й тихими, але ця тиша трималася рівно до того моменту, поки над червоним деревом не зламалося повітря. Спочатку це було відчуття — ніби сама реальність затремтіла, як тонка плівка над водою. Потім прийшов звук. Глухий, низький, що не мав чіткого джерела, але змушував каміння під землею здригатися.

Ефамір стояв серед уламків храму так, ніби сам був частиною катастрофи, що повернулася до свого початку. Його плащ був розірваний вітром, очі — темні, майже без білка, а в погляді не було вже нічого людського. Лише тріщина, крізь яку дивилася чиста лють.

— Ви… — прошипів він тихо, але це “тихо” розірвало простір сильніше за крик. — Ви посміли.

Земля під ним не витримала тріщина розповзлася миттєво, ніби камінь був зроблений із скла. Удар магії вийшов не хвилею — а вагою. Руїни храму зойкнули, і одна з колон просто розсипалася в пил. Небо над Темним Хребтом раптом змінилося - сірість стала густішою, майже чорною. Хмари закрутилися, ніби їх хтось стискав зсередини. Десь далеко вдарив перший грім — не природний, а надто глибокий, ніби сам світ скаржився.

— Я дав вам час… — голос Ефаміра ставав голоснішим, він різко розвернувся, і рука злетіла вбік.

Статуя ангела, що стояла біля руїн, тріснула по центру і розлетілася на шматки, які зависли в повітрі на мить, перш ніж впасти, ніби навіть гравітація боялася його злості.

— ЗНАЙТИ ЇХ! — його крик нарешті прорвався, і це вже був не голос — це був наказ, що врізався у свідомість простору. — ЖИВИМИ АБО МЕРТВИМИ!

Позаду нього воїни Містеріуму навіть не ворухнулися зайвий раз. Лише схилили голови, але мертві… мертві вже рушили першими, їхні червоні очі запалали яскравіше, і вони розійшлися в усі боки, як тіньова хвиля по лісу.

Ефамір стояв серед цього всього і вперше за дуже довгий час відчував не лише лють а й страх за те, що вони вже торкнулися того, що не мали знайти. І десь дуже глибоко всередині, крізь цю бурю, знову з’явився голос.

“Ти запізнюєшся.”

— ЗАМОВКНИ! — рикнув він у порожнечу, і блискавка вдарила в небо, ніби відповідь.

 А не так далеко звідси, в глибині лісу, де світ ще не знав, що над ним уже нависає буря, Аврора стояла навколішки біля згортка. Пуповина лежала на землі, розгорнута, і тепер уже не виглядала як мертва річ. Тонка чорна нитка повільно піднімалася з неї в повітря, ніби шукала щось невидиме. Спочатку одна, потім друга — і за кілька секунд їх стало більше. Вони тягнулися в різні боки, як павутиння, що знаходить свого господаря.

Аврора відчула, як у грудях стискається повітря.

— Воно… реагує, — прошепотіла вона.

Таверс стояв поруч, руки його були підняті, а навколо пальців текли слабкі сині руни. Його обличчя було напружене, але зосереджене до межі.

— Не відпускай концентрацію, — тихо сказав він. — Якщо нитка обірветься зараз — ми втратимо шанс.

Чорна нитка з пуповини раптом сіпнулася. Таверс різко підняв голову.

— Обряд… — тихо сказав він.

Його голос уперше за весь час звучав не як пояснення а як вирок.

— Він активувався.

Аврора повільно подивилася на пуповину. Чорні нитки вже не просто виходили з неї — вони тягнулися кудись у далечінь, вглиб реальності, ніби знайшли свій зв’язок.

— Це означає, що ця штука тепер зв’язана з Ефаміром і можна її обрізати? — швидко спитала Аврора, не відводячи погляду від чорних ниток, які все сильніше розповзалися в повітрі, ніби пробували саму реальність на міцність.

Таверс не одразу відповів. Його пальці все ще тримали руну стабілізації, а погляд був спрямований кудись у простір, де звичайні очі вже не бачили деталей — лише потоки магії.

— Не спіши, — нарешті тихо сказав він. — Він зараз надто сильний. Спершу потрібно дочекатися, поки його концентрація знизиться.

Аврора стиснула щелепу.

— І коли це буде?

— Коли він почне втрачати контроль, — сухо відповів Таверс. — А це станеться лише тоді, коли він зрозуміє, що запізнився остаточно.

Вони відійшли ближче до краю лісу, туди, де починалася відкрита смуга між деревами і старими руїнами. Саме там повітря було найтоншим — і найнебезпечнішим, ніби світ уже не міг вирішити, на чиєму він боці. І тоді вони побачили їх - чорні воїни Містеріуму йшли рівно, без крику, без поспіху, але в цій тиші було більше жаху, ніж у будь-якому бою. Їхні кроки не ламали гілок — ніби ліс сам відступав перед ними.

— Таверс… вони йдуть по нас… — тихо сказала Аврора.

— Чекай… — прошепотів він, не зводячи очей з горизонту.

І саме в цей момент повітря розірвалося. З лісу, з руїн, з тіней між деревами — почали виходити ельфи-повстанці їх було багато - занадто багато для випадковості. На чолі йшли Аріан і Клаус. Аріан рухався швидко, чітко, як командир, який уже бачив цей бій у своїй голові десятки разів. Його меч був оголений, а погляд — холодний і зосереджений.

Клаус виглядав інакше більш живим, більш розлюченим. Аріан підняв руку.

— ЗАМКНУТИ ПІВКІЛЬЦЯ! НЕ ДАТИ ЇМ ПРОЙТИ ДО РИТУАЛУ!