Якір темряви 33

Всі четверо переглянулись. На обличчях кожного одночасно читалися дивні емоції — тріумф, який майже одразу стискався холодним, неприємним страхом, ніби сама земля під ними не хотіла відкривати те, що вони щойно знайшли. Вони ще активніше почали копати, ніби боялися, що вагання знову поховає відповідь під шаром ґрунту. Земля летіла в сторони, мокра й важка, пальці німіли, дихання ставало уривчастим, аж поки лопати не вдарилися об щось тверде.

Клаус першим упав на коліна й, не чекаючи нічиєї реакції, почав розгрібати землю руками.

— Тут… — видихнув він хрипко. — Тут щось є.

За кілька хвилин вони разом відгорнули останній шар землі. Перед ними лежала дерев’яна трухлява труна. Хоча навіть труною це важко було назвати — радше старий, напівзгнилий ящик, який тримався на чесному слові часу. Аріан мовчки став поруч і, не кажучи ні слова, допоміг підчепити кришку. Дерево зі стогоном піддалося. Всередині лежав старий скелет, настільки крихкий, що здавалося — ще мить, і він розсиплеться в попіл просто від подиху вітру. Кістки були потемнілі, пожовклі від часу, але форма все ще дозволяла впізнати людину, яку колись тут поховали.

— Це… батько Домінік, — тихо сказав Аріан.

— Чорт… тут нічого немає… — різко видихнув Клаус, відступаючи на крок. — Ми дарма копали?

Аврора, не відводячи погляду від ящика, похитала головою.

— Копаймо далі.

І вони знову взялися за землю. Цього разу ще відчайдушніше. Ще швидше. Ніби кожен удар лопати був спробою переграти саму смерть. Піт залив очі, руки тремтіли, але ніхто не зупинявся. Нарешті, під новим шаром землі вони натрапили на ще один ящик - старий, трухлявий, майже злитий із ґрунтом, ніби сама земля виростила його всередині себе. Коли вони відкрили його, повітря ніби стало важчим. Всередині лежав ще один скелет — менший, тендітніший. На ньому залишки білої сукні, яка давно втратила свій колір і стала брудно-сірою, майже кольору попелу. Його руки все ще тримали згорток - той самий, який Аврора бачила у спогадах.

Аріан повільно, обережно, ніби боявся зруйнувати щось важливіше за кістки, взяв згорток у руки й розгорнув його. Усередині лежала суха, скручена пуповина.

— Фу… яка гидота… що це, в біса? — скривився Клаус, відвертаючись.

Аврора теж ледь помітно відсахнулась, відчуваючи, як по спині пробіг холод, але Таверс не відвів погляду. Навпаки — він повільно усміхнувся.

— Це не гидота, — тихо сказав він. — Це те, що допоможе нам убити Ефаміра.

Аріан не сказав жодного слова. Лише різко, майже похапцем, схопив згорток із пуповиною, швидко загорнув його в тканину, яку витягнув із власного плаща, і так само стрімко передав Таверсу.

— Забери, — коротко кинув він. — І не світи ним зайвий раз.

Таверс мовчки прийняв згорток, притиснувши його до себе так, ніби це було щось значно небезпечніше за будь-яку зброю. Аріан вже озирнувся по сторонах.

— Йдемо. Швидко.

— Куди? — одразу насторожився Клаус.

— Подалі звідси, — відрізав Аріан. — Якщо це справді те, що я думаю… нас уже можуть шукати.

Вони рушили майже бігом. Руїни залишили позаду, і лише коли між ними й червоним деревом виросла густа стіна лісу, трохи сповільнили крок. Але навіть тоді ніхто не відчував безпеки. Зупинилися вони лише тоді, коли знайшли невелике укриття серед дерев — кілька повалених стовбурів і старі пеньки, що ніби спеціально чекали на них. Тут було тихіше, але тиша тепер лише підсилювала напругу. Тільки тепер Таверс обережно поклав загорнутий згорток собі на коліна. Аврора перша порушила мовчання.

— Для чого ти його сховав? — тихо запитала вона. — І чому… чому це взагалі може бути зброєю?

Клаус одразу нахилився вперед.

— Так, поясніть нормально. Бо поки що це виглядає як… ну… дуже дивна знахідка з могили, а не щось, чим можна когось убити.

Таверс переглянувся з Аріаном. Кілька секунд вони мовчали, ніби вирішували, скільки правди можна сказати. Нарешті Аріан заговорив.

— Пуповина… — почав він повільно. — Це не просто залишок.

Він кивнув на згорток.

— У старих текстах Світотворців є згадка: життєва нитка кожної істоти зберігається у її першій крові. У її початку. У тому, що зв’язує її з цим світом.

Клаус скривився.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — спокійно відповів Таверс. — Це не символ. Це носій життєвої сили.

Аврора повільно похитала головою.

— Але це ж… дитяча пуповина.

— Саме так, — кивнув Аріан. — Його мати зберегла її. Як оберіг. Вона вірила, що це може врятувати її дитину, якщо станеться щось жахливе. Це давня магія кровного зв’язку.

Клаус мовчки провів рукою по волоссю.

— І як із цього виходить зброя?

Таверс зітхнув.

— Бо будь-що, що тримає зв’язок із життям… можна обернути проти нього.

Він легенько стиснув згорток.

— Ефамір… не має справжнього фізичного тіла. Він існує як прив’язаний дух, як сутність, що тримається у цьому світі через якір.