Похована таємниця 32

Перші години подорожі минали відносно спокійно. Ранкове сонце ще не встигло піднятися високо над горизонтом, а легкий туман стелився поміж деревами, надаючи лісу майже примарного вигляду. Дорога була вузькою і давно занедбаною. Колись тут, мабуть, проходили торгові каравани або патрулі Містеріуму, але тепер природа майже повністю поглинула старий шлях. Коріння дерев пробивалося крізь потріскане каміння, а гілки з обох боків настільки переплелися між собою, що подекуди утворювали справжні зелені тунелі.

Попереду, як і завжди, йшов Аріан. Його рука майже не відривалася від руків'я меча, а уважний погляд постійно оглядав околиці. Поруч із ним крокував Таверс, час від часу звіряючись із картою і бурмочучи собі під ніс якісь стародавні назви. Позаду них йшли Аврора і Клаус. Після ранкової сварки між ними знову повернулася звична легкість, хоча обоє відчували, що після подій останніх днів щось між ними змінилося.

— Тобі не здається, що Аріан народився старим? — тихо запитав Клаус.

Аврора здивовано глянула на нього.

— Що?

— Ну серйозно. Я не можу уявити його дитиною. Мені здається, він одразу народився з мечем у руках і почав кричати на всіх навколо.

Аврора тихо засміялася.

— А мені здається, що ти народився з бажанням усіх дратувати.

— Неправда. Спочатку я був дуже милим.- відказав Клаус

— Боюся навіть уявити. — хихотнула Аврора.

— А дарма. У мене були кучері.

— У тебе і зараз кучері.

— Так, але тоді вони були героїчні.

Аврора не стримала сміху. Попереду Аріан важко зітхнув.

— Я все чую.

— Це тому, що ти старий, — миттєво відповів Клаус.

Таверс мало не вдавився відваром, який саме пив із маленької фляги.

— Клаусе, ти колись таки дограєшся, — пробурмотів старий маг.

— Та він мене любить, — безтурботно відповів хлопець.

— Я досі не розумію чому, — сухо сказав Аріан.

Навіть Аврора помітила, що в куточках його губ промайнула майже непомітна посмішка. До полудня ліс почав змінюватися. Дерева стали вищими, сонячного світла проникало дедалі менше, а повітря набуло дивної важкості. Навіть птахів майже не було чути.

Таверс зупинився.

— Відчуваєте?

Аврора насторожилася.

— Що саме?

— Залишки магії.

Аріан кивнув.

— Ми вже наближаємося до територій, які постраждали під час війни.

Клаус озирнувся навколо.

— Мені вже не подобається це місце.

— І правильно, — відповів Таверс. — Чим менше тобі подобається проклята земля, тим довше ти проживеш.

— Дуже підбадьорююча фраза.

Несподівано Аврора сповільнила крок. Перед її очима на коротку мить усе потемніло. Вона знову побачила ланцюги. Почула приглушений голос.

"Аврора…"

Вона різко зупинилася.

— Авроро? — одразу помітив Клаус.

Дівчина кліпнула кілька разів і видіння зникло.

— Все добре, — тихо сказала вона.

— Ні, не добре.

— Просто втома.

Клаус якийсь час мовчав.

— Це був Вілл?

Аврора повільно кивнула.

— Я не впевнена. Лише голос.

На обличчі Таверса з'явилася тривога.

— Зв'язок ще не зник.

— Це погано? — запитав Клаус.

— Я не знаю, — чесно відповів старий маг. — Такого раніше не траплялося.

Аріан насупився.

— Якщо Вілл справді може з нею зв'язуватися, то, можливо, він сильніший, ніж ми думали.

Аврора опустила очі.

— Або Ефамір слабшає.

Ніхто не відповів. Усі розуміли, що обидва варіанти можуть бути правдою. Надвечір вони вийшли до невеликої річки, яка перетинала стару дорогу.

— Тут і зупинимося, — сказав Аріан.

Клаус одразу скинув рюкзак на землю.

— Нарешті! Я вже почав підозрювати, що ви плануєте йти до ранку.

— Якщо ти ще трохи пожалієшся, то саме так і буде, — спокійно відповів Аріан.

— Бачиш, Авроро? Він погрожує мені вже двічі за день.

— І поки що жодного разу не виконав обіцянку, — усміхнулася вона.

— Ось! Нарешті хоч хтось на моєму боці. — сказав Аріан.

Поки Аріан розпалював багаття, Таверс встановлював навколо табору захисні руни. Аврора набирала воду з річки, а Клаус, бурмочучи щось про несправедливість життя, збирав хмиз. Через деякий час вони вже сиділи біля вогню. Полум'я тихо потріскувало, а над ними поступово з'являлися перші зорі.