Тріщини у темряві 31

Ранок настав непомітно. Крізь щілини в стінах старого укриття всередину проникали перші промені сонця, але для Аврори вони не принесли полегшення. Вона прокинулася повністю виснаженою. Її тіло було важким, а у свідомості досі залишалися відголоски минулої ночі. Варто було їй заплющити очі, як перед нею знову з'являлися осколки спогадів, темрява, ланцюги та виснажене обличчя Вілла. Вона повільно підвелася на ліжку і притиснула долоню до скроні, намагаючись позбутися неприємного шуму в голові.

— Як ти? — тихо запитав Клаус.

Аврора підняла на нього винуватий погляд.

— Добре, — тихо відповіла вона.

Клаус одразу насупився.

— Не бреши мені, Авроро.

— Я справді в порядку.

— У порядку?! — він різко підвівся. — Ти називаєш це "в порядку"? Ти ледь не померла минулої ночі!

Аврора теж піднялася.

— У мене не було іншого вибору!

— Завжди є інший вибір!

— Ні, Клаусе! — не витримала вона. — Якби я нічого не зробила, ми б і далі блукали навмання! Я повинна була ризикнути!

— Ризикнути? — голос Клауса здригнувся. — Ти називаєш це ризиком? Ти свідомо полізла у свідомість найнебезпечнішої істоти, яку ми знаємо! Авроро, ти могла не повернутися!

— Але повернулася! — вигукнула вона.

— Цього разу!

Запала важка тиша. Обоє важко дихали, і жоден не хотів поступатися. Аврора відчула, як у грудях знову починає наростати провина. Клаус раптом різко сів на край ліжка і затулив обличчя руками.

— Я більше не можу, — тихо сказав він.

Аврора здивовано завмерла.

— Клаусе...

Він повільно опустив руки. У його голосі вже не було злості — лише втома.

— Я злюся, Авроро. Дуже злюся. І на тебе, і на себе.

— На себе? — тихо перепитала вона.

Він гірко посміхнувся.

— Бо щоразу, коли з тобою щось трапляється, я думаю лише про те, що мав бути поруч, що мав тебе захистити, а натомість постійно запізнююсь. Аврора повільно підійшла до нього і сіла поруч.

— Ти не можеш захищати мене від усього.

— Знаю, — тихо відповів він. — Але це не заважає мені боятися.

Вона обережно поклала голову йому на плече.

— Пробач.

Клаус важко видихнув.

— Знаєш, чого я боюся найбільше?

Аврора підняла голову.

— Чого?

— Того, що одного дня ти підеш на чергову самогубну місію... і цього разу не повернешся.

Вона відчула, як щось стислося всередині.

— Я не хочу помирати, Клаусе.

— А я не хочу тебе втрачати.

Вона підняла очі на нього. Їхні обличчя були зовсім близько. Настільки близько, що Аврора могла бачити кожну дрібницю в його погляді, а Клаус — помітити сліди втоми під її очима. На декілька секунд світ навколо ніби зник, але напруга стала надто сильною. Клаус першим відвів погляд убік і нервово всміхнувся.

— Наступного разу, якщо вже вирішиш піти на вірну смерть... то хоча б розбуди мене.

Аврора не втрималась і тихо засміялася.

— Домовилися.

— Бо мені вже набридло постійно бігати за тобою.- сказав Клаус

— Брешеш.

— Можливо.- згодився він.

Вони обидва засміялися, і вперше за довгий час напруга між ними трохи зникла. Клаус міцно обійняв її, а Аврора заплющила очі, дозволяючи собі хоча б на кілька секунд забути про війну, Ефаміра і весь жах, який чекав на них попереду.

Тим часом в іншій частині укриття Аріан і Таверс уже кілька годин не відходили від старих карт і пожовклих записів. На столі лежали десятки пергаментів, а поруч догоряли майже всі свічки.

— Кам'яний ангел... червоне дерево... — тихо повторював Таверс, переглядаючи черговий запис. — Я десь уже чув про це.

Аріан раптом завмер.

— Зачекай.

Він швидко потягнувся до старої карти і розгорнув її.

— Подивись сюди.

Таверс нахилився ближче.

У нижній частині карти, майже стертий часом, був позначений символ старого храму.

Старий маг зблід.

— Неможливо...

— Ти теж про це подумав? — тихо запитав Аріан.

Таверс повільно кивнув.

— Закинуте поселення Елеріон.

Аріан важко видихнув.

— Під час війни його повністю знищили. Я думав, що від нього нічого не залишилося.

— Там був храм Світотворців, — прошепотів Таверс. — А біля нього росло єдине червоне дерево у всьому королівстві.