Ціна правди 30

Аврора опинилася в місці темному, де сам простір не мав ні початку, ні кінця, а навколо неї в безмежній порожнечі зависали мільйони осколків спогадів, схожих на розбиті дзеркала, що відбивали уривки чужого життя. Вони повільно оберталися в повітрі, іноді спалахуючи тьмяним світлом, іноді гаснучи так, ніби самі не хотіли бути побаченими. Вона обережно ступала поміж ними, і з кожним кроком відчувала, як цей простір тисне на її свідомість, ніби намагається розчинити її в собі.

Вона підходила до одного осколка, вдивлялася — і бачила не те, що шукала. У першому вона побачила Ефаміра, ще не такого, як тепер, а більш “живого”, майже людського. Він стояв поруч із Маргарет, і між ними відчувалася дивна, викривлена довіра, ніби союз, народжений не з добра, а з однакової темряви всередині. Вони щось обговорювали, рухалися разом, ніби давно звикли до спільних рішень, де кожне слово могло означати чиюсь смерть.

В іншому осколку вона побачила бій. Жорстокий, хаотичний, сповнений магії, яка розривала сам простір. Це був момент протистояння з Лісаном і Морою — дві сили проти нього одного, але навіть тоді Ефамір не здавався слабким. Він бився так, ніби сама реальність підкорювалася його гніву, а кожен його рух залишав по собі слід викривленої енергії. Але й це було не тим, що вона шукала.

Аврора йшла далі. Її кроки ставали важчими, а спогади навколо — темнішими, щільнішими, ніби самі не хотіли, щоб їх знаходили. Деякі осколки показували фрагменти його влади, інші — крики, битви, тіні зруйнованих міст, але жоден із них не був тим, заради чого вона прийшла. І лише в одному, майже непомітному, захованому в найтемнішому закутку цієї підсвідомої безодні, вона побачила слабке тремтливе світло. Він був майже знищений темрявою, ніби сама свідомість намагалася його приховати. Аврора повільно наблизилась, і кожен її крок віддавався всередині тривогою, яка ставала дедалі сильнішою. Вона зрозуміла — це воно. Те, що вона шукала.

Її рука тремтіла, коли вона простягнулася і торкнулася осколка. Вона більше не була спостерігачем, вона стояла там, бачила все власними очима.

Повітря було важким, насиченим напругою, а перед нею розгорталася сцена, яка назавжди врізалася в її свідомість. Молодий Ефамір стояв перед своїми батьками — Латіель і Домініком. Все сталося швидко, жорстоко, без вагань. Не було довгих прощань, не було сумнівів — лише тиша після удару, яка звучала голосніше за будь-який крик.

Аврора стояла, не в змозі навіть дихати рівно, відчуваючи, як жах стискає її зсередини, але спогад не закінчився. Вона побачила, як він перевозив тіла на візках, загорнуті у темну тканину, що тягнулася по землі важко й безжиттєво, ніби сам світ відмовлявся їх приймати. Ліс був мовчазним свідком цього шляху, і навіть вітер здавався застиглим. Він зупинився, почав копати. Земля розсипалась під його руками, темна і волога, ніби сама не хотіла приймати те, що в неї ховали а потім…Він опустив тіло матері і разом із нею поклав щось інше загорнуте у тканину. Навіть майже обережно — як щось важливе, що не повинно бути втрачено. Він засипав це землею, ніби закривав не просто могилу, а частину історії, яку ніхто ніколи не мав знайти.

Аврора навіть не встигла усвідомити, що відбувається, коли різкий, пекучий біль прошив її руку, ніби сам простір стиснув її кістки. Свідомість здригнулася, осколки спогадів навколо затремтіли, і наступної миті невидима сила грубо вирвала її з глибини пам’яті, жбурнувши вбік, у темряву між світами. Вона впала на умовну поверхню цього хаотичного простору, важко вдихаючи, і різко підвела голову. Перед нею стояв він - справжній Ефамір. Високий, міцний чоловік зі смуглою шкірою, темним волоссям і такою ж темною бородою. Його риси були різкими, ніби витесаними з каменю, а очі… очі палали холодною, концентрованою ненавистю, яка не залишала місця сумніву — він прийшов не говорити. Він прийшов знищити.

— Ти справді думала, що зможеш просто так залізти в мою голову? — його голос був низьким, важким, і від нього тремтів сам простір навколо.

Аврора повільно підвелася, тримаючись за руку, яка все ще пульсувала болем.

— Я шукала правду, — відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним. — І я її знайшла.

Куточок його губ сіпнувся в холодній усмішці.

— Правда? Ти називаєш це правдою? — він зробив крок уперед, і темрява під його ногами ніби підкорилася цьому руху. — Ти залізла туди, куди навіть смерть не має права дивитися.

— Ти сам це сховав, — різко відповіла вона. — Якщо це не мало значення — ти б не ховав це так глибоко.

Його погляд на мить став ще темнішим.

— Ти нічого не розумієш.

І в ту ж мить він зник. Просто розчинився в просторі. Аврора встигла лише відчути рух — і удар. Її відкинуло назад, крізь темряву, ніби сам простір розірвався від сили його атаки. Вона різко розвернулась у польоті й створила магічний бар’єр, але він тріснув майже одразу, як тонке скло під молотом.

— Ти в моїй свідомості, дівчисько, — пролунав його голос звідусіль одночасно. — Тут немає правил, які б тебе захистили.

Вона стиснула зуби.

— Тоді я створю свої.

Аврора різко підняла руку, і навколо неї спалахнули тонкі золоті нитки — її власна магія, що почала вплітатися в хаотичний простір. Вони формували щось схоже на каркас реальності, тимчасову стабільність у його свідомості.