Дотик до нитки 29

У тронній залі Містеріуму на троні Вілла сидів Ефамір. Він розслаблено сперся рукою на підлокітник і нудьгуючи перебираючи пальцями нитки долі в іншій руці, ніби грався з чимось незначним і давно йому знайомим. Перед його внутрішнім поглядом розгорталися життя, страхи та вибори інших істот, і він байдуже розмірковував, кого з них позбавити існування наступним, а кого просто зламати так, щоб той більше ніколи не зміг піднятися.

У залі панувала звична, майже мертва тиша, яку не порушувало нічого, окрім ледь чутного потріскування магічного світла вздовж стін. Раптом простір здригнувся - хвиля  магії прокотилася тронною залою, ніби невидимий удар, що на мить змусив саму реальність втратити рівновагу. Ефамір різко напружився і мимоволі втиснувся в трон, міцніше стискаючи підлокітник так, що кістки на його пальцях побіліли. Його погляд миттєво загострився.

— Що, в дідька, відбулося?! — гримнув він на вартових, і його голос рознісся залою холодною хвилею загрози.

Відповіді не було, і це лише посилило його роздратування. Не витрачаючи більше часу, він різко занурився у власну свідомість, туди, де відчував найтонші коливання магії та кожен рух світу, який контролював. Він почав шукати джерело порушення і майже одразу знайшов його. Далеко від Містеріуму, у людському світі, він побачив дві знайомі присутності - вони вже перейшли. А його варта, що сторожила портал - лежав у пастці, затиснутий металевим капканом, і кожен його рух видавав біль і безсилля. Інший був підвішений у сітці на дереві, без можливості звільнитися, без контролю над ситуацією.

На мить Ефамір завмер, не рухаючись і навіть не дихаючи а потім прийшло розуміння, холодне і чітке. Він спробував простягнутися до їхніх ниток долі, щоб знову зачепити, повернути, зламати, але відчув лише порожнечу, ніби ці зв’язки були вирвані з самого простору. Його обличчя спотворилося від люті. Він різко вирвався зі своєї свідомості назад у тронну залу, і його голос вибухнув у просторі.

— Ви думаєте, що втекли?! Ви думаєте, що це щось змінює?!

Його крик змусив повітря в залі затремтіти, хоча ніхто так і не наважився відповісти і раптом він почув його, тихий, майже насмішкуватий голос у глибині свідомості.

— Ха… панікуєш? Страшно?

На мить Ефамір завмер, і його пальці повільно стиснулися в кулак.

— Закрий свою пельку… — прошипів він, і в його голосі вперше з’явилася справжня, нестримана злість.

Він силою волі загнав цей голос глибше у темряву своєї свідомості, майже придушивши його існування. Ефамір повільно випростався на троні його погляд став холодним і зосередженим, у ньому більше не було нудьги — лише чітка, безжальна рішучість.

— Я знайду вас, — тихо промовив він у порожнечу, ніби звертаючись одразу до всіх, — і знищу одного за одним.

Аврора та Клаус важко впали на землю, ніби сам простір виплюнув їх із розлому, різко й безжально. Кілька секунд вони просто лежали, намагаючись перевести подих після відчуття, ніби їх розірвали між двома світами. Клаус першим порушив тишу, трохи криво усміхнувшись крізь втому:

— Хотілось би м’якшої посадки…

Аврора повільно підвела голову, витираючи пил із щоки.

— Це точно, — видихнула вона, і в її голосі вперше за довгий час з’явилося щось схоже на полегшення.

Коли вони піднялися з землі, перед ними відкрився краєвид, який на мить змусив обох забути про втому. Далеко на горизонті виднівся Містеріум — величезне місто, яке звідси здавалося лише тонкою іграшковою моделлю, ніби хтось залишив його на долоні світу. Навколо простягалися ліси, пагорби та м’яке світло неба, яке робило цей світ майже нереально красивим. Це було настільки спокійно й гармонійно, що важко було повірити, що десь там, у серці цього світу, ховається зло.

— Ви тут… боже, яка радість! — раптом пролунав голос збоку.

Аврора різко обернулася і на її обличчі одразу з’явилося полегшення. До них швидким кроком наближався Таверс разом з Аріаном. Аврора і Клаус майже одночасно кинулися їм назустріч.

— Ми пройшли! — швидко випалила Аврора. — Фомір відволік варту, і ми скористалися моментом!

Клаус кивнув, ще трохи задиханий:

— Там було… м’яко кажучи, гаряче. Але ми тут.

Аріан коротко кивнув, але в його погляді було більше напруги, ніж радості.

— Я знав, що Фомір впорається, — сказав він твердо. — Він завжди вмів витягувати нас із найгірших ситуацій.

Таверс підійшов ближче, оглянувши їх уважно, ніби перевіряючи, чи вони справді цілі.

— Головне, що ви живі, — тихо сказав він. — Тут кожен зайвий день стає все небезпечнішим.

Після коротких обіймів і перевірки стану вони рушили далі — до прихованого укриття, яке знаходилося серед скель і густого лісу неподалік. Укриття виявилося старою напівзруйнованою спорудою, колись, очевидно, частиною давнього ельфійського посту. Ззовні воно виглядало як звичайні руїни, але всередині було сховане від сторонніх очей магічним бар’єром. Усередині було тепло, трохи тьмяно, але безпечно: дерев’яні столи, імпровізовані ліжка, мішки з провізією та кілька свічок, що м’яко освітлювали простір. Як тільки вони зайшли всередину, напруга трохи спала. Хтось одразу приніс їжу, і на столі з’явилися прості страви — хліб, тушковане м’ясо, овочі та теплий відвар. Аврора сіла першою, ніби тільки зараз відчула, наскільки вона виснажена. Клаус сів поруч, не зводячи з неї погляду.