Повернення до Містеріума 28

Аврора та Клаус уже довгий час ламали голову над тим, як потрапити в інший світ. Минулого разу їх туди випадково занесло через неконтрольований розлом, але тепер ситуація була іншою — вони навіть не знали, як створювати портали. Після багатьох безрезультатних спроб вони вирішили діяти інакше. Аврора вже навчилася відчувати магію — розрізняти її потоки, визначати, де вона сильніша, а де майже згасає. Саме тому вони почали їздити місцями, де останнім часом відбувалися дивні надприродні явища: раптові зливи у посушливих регіонах, різкі зміни клімату, аномальні бурі та інші незрозумілі події. Вони об’їздили щонайменше шість таких місць, але жодне з них не дало навіть натяку на розлом або портал. З кожним днем надія повільно згасала.

— Чорт забирай, ми вже перепробували все, що можна, — втомлено сказала Аврора, спираючись на машину.

— Так… — похмуро відповів Клаус, дивлячись кудись у темряву дороги.

— І що тепер робити? У нас не залишилось більше ідей і зачіпок, — сумно додала Аврора.

Клаус тихо зітхнув, сів на край капота поруч із нею і легенько торкнувся її плеча, намагаючись заспокоїти.

— Ми обов’язково щось придумаємо…

Але навіть у його голосі не було тієї впевненості, яку він хотів показати. Між ними повисла важка тиша. Десь у далині проїхала машина, розрізаючи ніч фарами, і знову все стихло. Аврора опустила голову.

— Ми просто бігаємо колами… — прошепотіла вона. — Може, той світ… просто не хоче, щоб ми повернулися.

Клаус різко похитав головою.

— Ні. Це не так. Ми вже були там. Значить, двері існують. Питання лише в тому, як їх знову відкрити.

Аврора гірко усміхнулася.

— «Лише».

Вони знову замовкли. Холод нічного повітря здавався ще гострішим після цих слів Аврора повільно зісковзнула з капота й почала ходити вздовж машини, ніби рух міг хоч трохи зібрати думки докупи.

— Ми шукали там, де магія… поводиться дивно, — тихо сказала вона. — Але що, як ми дивилися не туди?

Клаус підвів погляд.

— У сенсі?

Аврора зупинилася.

— Усі ці аномалії… зливи, бурі, різкі перепади… вони можуть бути не “слідами” порталу. Вони можуть бути… витоком.

Клаус насупився, намагаючись зрозуміти.

— Витоком?

— Так, — вона кивнула. — Як шрам у тканині світу. І якщо він стабільний… він може бути прив’язаний до одного місця.

Клаус повільно підвівся з капота.

— Ти думаєш, ми шукали дрібні тріщини, а треба було знайти головну?

Аврора не відповіла одразу вона дістала телефон, швидко щось гортала, карти, новини, архіви. Її пальці зупинились.

— Ось.

Клаус нахилився ближче.

— Що це?

— Серія інцидентів. Не шість. Більше. Просто ми брали випадкові точки але є один центр… — вона збільшила карту. — Тут.

Клаус прищурився.

— Це… стара зона відчуження?

— Забута військова територія після того там ніхто не живе. І, дивись… — вона провела пальцем по екрану, — всі аномалії ніби “сходяться” туди по спіралі.

Клаус видихнув.

— Тобто або там нічого немає…

— Або там те, що ми шукаємо, — закінчила Аврора.

Він на мить відвів погляд, ніби зважував ризик.

— Це може бути пастка.

— А може бути єдиний шанс, — твердо сказала вона.

Вони подивилися один на одного утома ще була, але разом із нею повернулося те, що майже зникло за останні дні — рішення.

Клаус ледь усміхнувся.

— Добре. Тоді їдемо.

Аврора кивнула й відвернулась до машини.

— Якщо там нічого немає… я не знаю, що далі.

Клаус підійшов і відкрив дверцята.

— Тоді будемо думати вже там.

Вони сіли в авто, двигун тихо загуркотів, і машина рушила в ніч, залишаючи позаду порожню дорогу.

Дорога розтягнулася на години, і з часом вона вже перестала здаватися чимось важливим — ніби сама подорож стала просто способом не думати про те, що їх чекає попереду. Вони зупинялися на заправках, брали хот-доги, запивали їх гарячою кавою з пластикових стаканів і навіть намагалися жартувати між собою, ніби в цьому ще залишалася якась нормальність. Клаус час від часу підкидав легкі коментарі про те, що вони виглядають як “найдивніші мисливці за порталами у світі”, а Аврора, попри втому, інколи ледь помітно усміхалася у відповідь, але ця легкість щоразу швидко зникала, щойно вони знову сідали в машину і рушали далі.

Коли вони нарешті під’їхали до потрібної зони, дорога стала зовсім порожньою, а повітря — дивно важким, ніби сам ландшафт попереджав їх не заходити далі.

— Ми на місці, — тихо сказав Клаус, вимикаючи двигун і дивлячись уперед через лобове скло.