Воля незламних 27

— Тут так холодно... Мене ніхто не чує... Навіщо я взяв у руки той клятий гримуар? Що я накоїв?..

Ці думки безперервно крутилися у свідомості Вілла. Тепер він був замкнений у власному тілі, не маючи жодної можливості ним керувати. Він став лише тьмяним відлунням минулого — жалюгідним залишком колишнього себе, якого Ефамір прагнув позбутися якомога швидше.

— Ні, ти мене не знищиш! — крикнув Вілл у безмежну темряву.

— Це лише питання часу, — спокійно відповів Ефамір. — Ти слабкий, і з кожним днем у тебе залишається все менше сил для опору. Незабаром ти зникнеш назавжди, хочеш ти цього чи ні.

— Ми тебе зупинимо, — вперто промовив Вілл.

Ефамір розсміявся.

— Хто саме? Ти? А може, та дівчинка? Чи, можливо, недовоїн? Порівняно зі мною ви всі — ніщо.

На обличчі Вілла з'явилася зловтішна усмішка.

— А може, нікчема саме ти? Захопив чуже тіло, користуєшся чужою силою... Без допомоги Маргарет ти так і залишився б замкненим у гримуарі. Не такий ти вже й могутній.

Обличчя Ефаміра спотворилося від люті.

— Замовкни! — гаркнув він і силою заблокував голос Вілла у глибинах підсвідомості.

Важко видихнувши, Ефамір підвівся з ліжка. Він підійшов до великого дзеркала і почав уважно розглядати своє відображення. Йому подобалося це молоде тіло, бездоганне обличчя та сила, яку воно приховувало. Накинувши на себе королівське вбрання криваво-червоного кольору, він повільно поклав корону на голову. Задоволено посміхнувшись, Ефамір гордо вийшов із покоїв, прямуючи віддавати накази.

За час його правління ельфійський світ змінився до невпізнання. Ефамір контролював кожного мешканця — від немовлят до старих. Він чув думки всіх без винятку, і якщо йому щось не подобалося, без вагань обривав нитку життя. Він підкорював волю інших, змушував їх діяти всупереч власним бажанням і часто робив це лише заради власної розваги. Однак очікування починало його дратувати. Магічні бар'єри, які стримували його справжні плани, руйнувалися надто повільно. Від цього він ставав дедалі злішим.

Паралельно Ефамір займався відродженням своїх давніх соратників. Один за одним мертві підіймалися зі своїх могил. Спочатку вони нагадували лише живі скелети, але з кожним днем, разом зі зростанням сили Ефаміра, їхні кістки поступово вкривалися м'язами та шкірою. Так народжувалася його армія.

Тронна зала Містеріуму змінилася до невпізнання. Колись світле приміщення тепер потопало в червонуватому сяйві смолоскипів, а вздовж стін стояли нерухомі постаті відроджених воїнів Ефаміра. Перед троном на колінах стояв молодий ельф. Його руки тремтіли, а по щоках текли сльози.

— Благаю, володарю... — ледве вимовив він. — Я не хотів нічого поганого. Це була лише думка. Я не збирався діяти...

Ефамір сидів на троні Вілла, ліниво підперши голову рукою.

— Лише думка? — усміхнувся він. — А мені здалося, що ти мріяв про свободу.

Ельф зблід.

— Я... я просто сумував за тим, яким Містеріум був раніше...

— Отже, ти сумуєш за минулим, — спокійно промовив Ефамір. — Я можу допомогти тобі возз'єднатися з ним.

Він повільно підняв руку , чорна енергія почала збиратися навколо пальців. Усередині власної свідомості Вілл усе бачив.

— Ні... — прошепотів він у темряві.

Ефамір навіть не звернув уваги.

— Прощавай.

У цей момент у свідомості Вілла раптом спалахнув образ. Аврора - вона сміялася біля каміна в Містеріумі. Її попелясте  волосся сяяло у світлі вогню, а в очах було стільки тепла, що на мить Вілл забув про темряву навколо. А потім — його батько. Його справжній батько, який колись сказав:

— Справжня сила потрібна не для того, щоб забирати життя, а для того, щоб їх захищати.

— Це моє тіло... — тихо прошепотів Вілл.

Ефамір насупився чорна енергія раптом здригнулася.

— Що?..

Вілл зібрав усі сили, що залишилися.

— Це... моє... тіло!

Рука Ефаміра різко смикнулася вбік. Закляття, яке мало вбити ельфа, врізалося у стелю тронної зали, каміння вибухнуло, обсипаючи всіх уламками. У залі запанувала мертва тиша, Ефамір повільно опустив руку. Вперше за довгі століття на його обличчі з'явився не гнів а страх.

— Неможливо... — прошепотів він.

У глибинах свідомості Вілл усміхнувся.

— Я все ще тут, — тихо сказав він.

Ефамір різко підвівся з трону, він спробував знову загнати Вілла у темряву, але цього разу відчув опір. Маленький майже непомітний, але він був.

Далеко від столиці Містеріуму, серед старих гір, ховався давно покинутий храм Світла колись тут навчалися молоді маги, але після війни це місце поступово занепало. Тепер його напівзруйновані зали стали притулком для тих, хто вижив. У головній залі, освітленій лише кількома свічками, зібралися близько двадцяти ельфів, вони говорили пошепки, боячись навіть власних думок. Аріан стояв біля старої карти Містеріуму. За останні тижні він сильно змінився: його волосся посивіло ще більше, а на обличчі з'явилися нові зморшки. Проте в його погляді все ще жевріла рішучість. Поруч сидів Таверс - колишній наставник Аврори виглядав виснаженим. Безсонні ночі та постійне використання магії захисту забирали в нього останні сили.