Повернення до початку 25

«Він живий... Живий...»

Ця думка знову й знову крутилася в голові Аврори, поки вона лежала на ліжку й дивилася в стелю. Відтоді як Вілл зник у порталі разом з Ефаміром, минув уже тиждень. Разом із Клаусом вони майже не відпочивали, вдень і вночі пропадали в бібліотеках, переглядали стародавні книги, шукали бодай якусь згадку про Ефаміра, гримуар або спосіб урятувати Вілла. Вони перевернули догори дриґом увесь будинок Клауса. Аврора годинами перебирала старі речі його бабусі, сподіваючись знайти щоденник, записи чи хоча б натяк на те, що відбувається. Потім вони повернулися на ферму, де все почалося, і обшукали кожен куток, але й там не знайшли нічого корисного. Наче хтось навмисно приховав усі відповіді.

Аврора важко зітхнула й перевернулася на бік. Очі боліли від утоми, але сон усе одно не приходив, а коли приходив — приносив лише кошмари. Щоночі вона бачила Вілла і щоночі не могла до нього дістатися.

— Мене вже виснажили ці сни, — подумала вона, заплющуючи очі. — Я майже не сплю. Якщо так триватиме й далі, я просто збожеволію.

Мимоволі у її пам’яті з’явився сон який наснився їй через декілька днів після ситуації на кладовищі...

Аврора стояла на балконі королівського палацу Містеріуму й дивилася вниз на місто, але відразу зрозуміла, що щось не так, тому що там, де колись сяяли тисячі вогнів, тепер лежала неприродна темрява, густіша за ніч, ніби саме небо згнило і впало на землю, накриваючи собою вулиці, будинки й сади. Повітря було важким і холодним, а десь далеко лунав дзвін. Вона подивилася на свої руки й побачила, що вони вкриті попелом, наче вона щойно тримала в долонях чиєсь спалене життя. Раптом знизу пролунав крик, потім ще один і  ще...

Аврора кинулася до сходів і почала бігти коридорами палацу, але що далі вона рухалася, то сильніше змінювався Містеріум навколо неї. Мармурові стіни вкривалися тріщинами, золоті прикраси чорніли, величезні портрети королів розтікалися темними плямами, ніби сама історія королівства стиралася просто на її очах. Коли вона вибігла на головну площу, її серце завмерло. Увесь Містеріум стояв на колінах. Тисячі ельфів - чоловіки, жінки, діти. Усі вони мовчали. Ніхто не плакав, ніхто не кричав. Вони просто стояли на колінах із порожніми очима, дивлячись перед собою так, ніби в них забрали душу.

Посеред площі височів чорний трон. Він був зроблений із чогось схожого на кістки та темний камінь, а навколо нього звивалися чорні нитки, які тягнулися до кожного ельфа на площі. І на цьому троні сидів Вілл. Точніше...Тіло Вілла. Аврора одразу зрозуміла різницю, бо істота, яка дивилася на неї з трону, не була її другом. Його очі були повністю чорними, шкіра стала над природньо блідою, а навколо нього клубочилася темрява, схожа на живий дим. Ефамір. Він усміхався, майже доброзичливо, наче дивився на прекрасний витвір мистецтва.

— Подобається? — запитав він.

Аврора хотіла відповісти, але не змогла вимовити жодного слова.

Тоді Ефамір підняв руку.

І площа ожила. Ельфів почали виводити вперед одного за одним. Їх ставили навколішки перед троном.  Аврора впізнавала обличчя: радники, воїни, учителі. Люди, яких вона знала, люди, які допомагали їй. І щоразу, коли чергова людина опускалася на коліна, Ефамір лише злегка рухав пальцями. Після цього нитка, що виходила з грудей жертви, рвалася - тіло падало. Наче саме життя просто висмикували з нього. Інші продовжували мовчки спостерігати, ніхто навіть не намагався втекти. Усі були прив'язані до трону чорними нитками - усі належали йому.

Аврора хотіла закричати, хотіла кинутися вперед, хотіла використати магію., але її ноги не рухалися, наче й вона стала частиною цього кошмару. Тоді серед сотень ниток вона помітила одну дивну - золоту. Вона виходила просто з грудей Ефаміра. Аврора придивилася уважніше і побачила його, усередині темряви, глибоко всередині - Вілл. Він був скутий ланцюгами, його руки були закривавлені від постійних спроб вирватися. Він бився об темні стіни своєї в'язниці з такою силою, що ламав собі пальці, але щоразу кістки зросталися знову, змушуючи його переживати цей біль безкінечно. Він кричав. Кричав так відчайдушно, що Аврора відчувала цей крик усім тілом але ніхто навколо його не чув. Жоден звук не виривався назовні. Лише вона могла бачити його.

— Авроро!

Його голос нарешті прорвався крізь темряву.

— Авроро, допоможи мені!

Він ударив у невидиму стіну. Знову. Кров стікала по руках.

— Будь ласка!

Аврора відчула, як сльози потекли по її щоках. Вона кинулася вперед і  саме тоді Ефамір повернув голову. Він ніби весь цей час знав, що вона спостерігає.

— Ти чуєш його? — спокійно запитав він.

На його обличчі з'явилася повільна посмішка.

— Добре.

Ефамір простягнув руку в темряву власних грудей і схопив золоту нитку, яка зв'язувала Вілла зі світом. Його очі розширилися від жаху.

— Ні... — прошепотів він.

— Тоді дивись уважно.

Ефамір почав повільно стискати нитку. Вілл закричав. Це був такий крик, від якого здригнулося все королівство, а Аврора продовжувала дивитися, як Вілл простягає до неї руку крізь темряву.

— Допоможи мені...