Влада страху 24

У Містеріумі панувала ніч. Холодне місячне світло падало на білі вежі столиці, на порожні вулиці й тихі сади королівського палацу. Здавалося, ніби саме місто завмерло в очікуванні чогось невідомого. Посеред головної площі простір раптом здригнувся, спочатку з'явилася тонка тріщина, схожа на розлом у повітрі. Вона швидко розширилася, і з неї вирвалася густа чорна імла. За кілька секунд перед фонтаном уже висів темний портал, який випромінював неприродний холод.

Кілька нічних вартових миттєво вихопили мечі.

— Що це таке?.. — прошепотів один із них.

Наступної миті з порталу вийшла постать. Висока. Спокійна. Знайома.

— Король Вілл?.. — невпевнено промовив молодий ельф.

Чоловік повільно ступив на каміння площі. Чорний плащ, мокре волосся, обличчя Вілла. Навіть повітря навколо нього здавалося важчим. Ліхтарі, повз які він проходив, починали мерехтіти, квіти на клумбах повільно в'янули, а вода у фонтані вкривалася тонкою темною плівкою.

Вартові перезирнулися.

— Ваша величносте?.. — обережно звернувся один із них.

Вілл повільно повернув голову, і вони побачили його очі - абсолютно чорні. Один із воїнів мимоволі відступив на крок.

У відповідь він лише ледь усміхнувся.

— Ваша величність? — тихо повторив він, ніби смакуючи ці слова. — Як цікаво...

Він підняв голову й подивився на величезний палац, що височів над містом. На його губах з'явилася дивна, майже ностальгічна посмішка.

— Стільки років...

Він повільно простягнув руку вперед і провів пальцями по холодному повітрю, ніби торкався невидимих спогадів.

— Містеріум...

Його голос став тихішим.

— Я повернувся.

Ефамір завмер лише на мить, прислухаючись до слабкого голосу Вілла у глибині свідомості. Потім на його обличчі знову з'явилася спокійна посмішка. Він перевів погляд на вартових, ті все ще стояли нерухомо, не наважуючись ані наблизитися, ані втекти.

— Ви дивитеся на свого короля, — тихо промовив Ефамір. — Але вже не впізнаєте його.

Наступної миті він опинився поруч із ними. Усе сталося настільки швидко, що жоден із вартових навіть не встиг зреагувати. Їхні тіла безсило впали на холодне каміння площі.

Ефамір спокійно опустився навпочіпки біля них.

— Смерть — це лише ще одна форма служіння, — майже ніжно прошепотів він.

З кінчиків його пальців потягнулися тонкі чорні нитки магії. Вони повільно проникли в нерухомі тіла, розтікаючись під шкірою, немов темне коріння. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім очі вартових різко розплющилися. У них більше не було страху. Не було життя. Не було власної волі. Вони одночасно піднялися на ноги — неприродньо рівно, мов ляльки, чиї нитки опинилися в руках нового господаря.

Ефамір задоволено оглянув своїх перших слуг.

— Так набагато краще, — тихо сказав він.

Ефамір знову підняв погляд на королівський палац, що височів над нічним Містеріумом. Із кожним кроком його темна свита рухалася слідом. Колись ельфи йшли за своїм королем із любові - тепер вони йшли за ним, бо не могли не йти. А десь у глибині свідомості Вілл із жахом спостерігав за тим, що його власні руки перетворювалися на знаряддя чужої волі.

Палац Містеріуму зустрів його тишею. Не тією спокійною тишею, яка буває вночі, а мертвою, настороженою, такою, ніби саме каміння пам’ятало, що щось тут уже давно пішло не так. Ефамір повільно крокував коридорами, і кожен його крок відлунював глухо, ніби будівля впізнавала нового господаря, але не наважувалась це прийняти. Позаду нього йшли вартові — колишні живі ельфи, тепер вони рухались рівно, синхронно, без емоцій і сумнівів, як тіні, що втратили право вибору. Факели на стінах мерехтіли, коли він проходив повз, і полум’я ніби відступало, не бажаючи торкатися його присутності.

— Дивно… — тихо промовив Ефамір, майже до себе. — Все майже не змінилося.

Але в його голосі не було ностальгії, лише холодне оцінювання. Він зупинився перед величезними дверима тронної зали. Колись ці двері відкривалися перед королями з пошаною - тепер вони відкрились самі.

Тронна зала була великою. Мармурова підлога відбивала холодне світло місяця, що пробивався крізь високі вітражі. Колони тягнулися вгору, гублячись у темряві, і весь простір здавався надто порожнім для місця, де народжувалась влада, і в центрі — трон. Ефамір дивився на нього довго. Дивився так, ніби оцінював не предмет, а пам’ять, яку він у собі ніс, десь глибоко всередині, дуже далеко, озвався інший голос.

— Це  моє…

Ефамір ледь нахилив голову.

— Ні, — спокійно відповів він у власній свідомості. — Це завжди було моє.  Вілле…

Голос усередині був слабкий, але впертий.

— Це не твій шлях…

Ефамір повільно зробив крок уперед.

— Мій шлях закінчився там, де мене зрадили, — тихо сказав він уголос. — Тут починається новий. Він зупинився перед троном, повільно провів пальцями по підлокітнику, камінь був холодний. Вартові позаду завмерли, чекаючи.