Таємниця Маргарет 22

Вже сутеніло. Аврора та Вілл сиділи у вітальні й нервово переглядалися. Тиша між ними була важкою, майже задушливою.

— Вілл… вже пройшло надто багато часу. Я відчуваю, що щось пішло не так, — сказала Аврора, стискаючи пальці так сильно, що побіліли кісточки.

— Так… він уже мав повернутися, — відповів Вілл, але в його голосі вперше не було впевненості.

— А я тобі казала — ходімо шукати його раніше! Вже темно надворі, як ми його знайдемо, якщо він втратив свідомість і десь упав у кущах? — нервово випалила вона, голос зірвався на останньому слові.

— Ну що ти вигадуєш… Клаус здоровий як бик, з ним нічого не станеться. Він би не впав у кущі без свідомості, — сказав Вілл, але навіть сам не повірив у власні слова до кінця.

— Вілл! — гаркнула Аврора, і цього разу в голосі вже тремтіли сльози. — Я переживаю!

Вілл на мить заплющив очі, ніби намагаючись придушити власний страх.

— Я знаю… я теж, — тихо визнав він. — Давай не панікувати. Ми знаємо, куди він пішов, тож просто спокійно підемо його шукати.

Аврора та Вілл поспішили до цвинтаря. На вулицях уже майже не було людей, лише рідкі силуети вдалині. Повітря стало холодним і вологим, і кожен подих здавався важчим за попередній. Вони йшли мовчки, але це мовчання було не спокійним — воно тиснуло, роз’їдало зсередини.

Вілл, хоч і намагався триматися спокійно та розсудливо, відчував, як тривога повільно піднімається всередині, стискаючи груди.

"Чорт, Клаусе… де ти…" — подумав він.

І раптом у відповідь щось ворухнулося в його свідомості — темне, слизьке, чуже:

"А він тобі точно потрібен? У тебе є все, що ти хотів… сила… Аврора… Може, тобі не потрібно його шукати? Ха-ха-ха…"

— Не зараз! — різко Вілл схопився за голову, ніби намагаючись вирвати цей голос із власних думок.

— Гей, що таке?! — Аврора миттєво підбігла й стиснула його плечі, її очі були повні страху.

— Усе добре… ходімо, — швидко видихнув він, хоча обличчя залишалося напруженим.

Але Аврора вже відчула: це не “добре”. І це лякало її ще більше. Діставшись до воріт цвинтаря, вони зайшли всередину. Там не було нікого. Лише темні надгробки, вітер, що шарпав суху траву, і тиша, яка здавалася неприродньо глибокою.

— Вілл, його тут немає, — сухо сказала Аврора, і в її голосі вперше прозвучала розпачлива порожнеча.

Вілл одразу став серйознішим.

— Ходімо перевіримо околиці. Може, він пішов далі.

Вони обійшли територію, але Клауса не було ніде. Кожен новий крок лише підтверджував найгірше, але ніхто з них ще не наважувався це сказати вголос.

— Може, ми розминулися? — нервово перебираючи пальці, сказала Аврора. — Ходімо перевіримо будинок.

— Ходімо, — коротко відповів Вілл. — Сподіваюся… він там.

Але вдома Клауса теж не було.

— Щось точно сталося, — сказала Аврора, і тепер її паніка вже не ховалася. — Ти можеш спробувати знайти його магією?

— Спробую, — кивнув Вілл.

Він заплющив очі, намагаючись намацати хоч найтоншу магічну нитку, що могла б вести до Клауса… але натомість відчув лише порожнечу. Ніби той просто зник. Вілл повільно похитав головою - і ця тиша була страшнішою за будь-яку відповідь. Аврора в паніці почала ходити кімнатою вперед і назад — швидко, різко, ніби рух міг заглушити страх, який уже розривав її зсередини.

Тим часом Маргарет і Деніел перебували у своєму будинку, де кожен куток уже здавався просякнутим напругою і старою, майже забутою темрявою. Тут не було звичайного спокою — лише відчуття, ніби щось невидиме спостерігає за ними зсередини стін.

Маргарет завершувала підготовку ритуалу пошуку гримуара. На столі лежали старі артефакти, обвуглені свічки та символи, вирізані з холодною точністю. Деніел стояв поруч і мовчки допомагав, але в його погляді вже не було впевненості — лише настороженість, змішана з прихованим страхом. Маргарет повільно взяла металеву чашу й поставила її в центр столу, вона тримала її так, ніби це була не просто посудина, а щось живе, що могло прокинутися в будь-який момент. Потім вона дістала складний ніж. Лезо блиснуло у тьмяному світлі свічок, і на мить кімната ніби завмерла, ніби сама реальність не хотіла бачити того, що станеться далі.

Маргарет без емоцій зробила тонкий розріз на пальці, кров повільно виступила на шкірі, темна й густа, і впала в чашу. Рідина всередині вибухнула кипінням, хоча жодного вогню під нею не було. Чаша задрижала так, ніби намагалася вирватися зі столу, а повітря навколо неї різко охололо.

Деніел інстинктивно відступив на півкроку.

— Ритуал прийняв кров… — тихо сказав він, і в голосі вперше прозвучала справжня тривога.

Маргарет навіть не здригнулася. Її обличчя залишалося холодним і зосередженим, майже байдужим, ніби вона давно перестала боятися наслідків подібних речей. Вона почала вимовляти закляття. Слова були старими, спотвореними, і з кожною фразою здавалося, ніби вони нею не говоряться, а вириваються з чогось глибшого. Деніел приєднався, і їхні голоси злилися в один ритм, що більше нагадував не мову, а ритуальне насильство над самою реальністю.