Пастка 21

Клаус зібрався й рано вранці пішов до цвинтаря — перевірити охорону і знайти той самий склеп. По дорозі думки не давали йому спокою. "Вона з ним наодинці… з Віллом."

"Він уже не той, якого Аврора колись знала" , — похмуро подумав він.

На вулицях було людно. Клаус давно відвик від звичайного світу — він постійно озирався, шукаючи загрозу, ніби кожен перехожий міг виявитися ворогом. Коли він дійшов до цвинтаря, одразу зупинився й уважно оглянув територію : велика площа, десятки доглянутих могил, квіти, лавки, де люди тихо сиділи в жалобі. Охоронної будки не було.

— Ну, це полегшує нам життя, — сказав він.

Він ще кілька хвилин оглядав місцевість, запам’ятовуючи маршрути й можливі входи до склепу і вже збирався йти назад, коли раптом…

Удар. Темрява. Біль у голові.

Він відчув рух. Його хитало, ніби він був мішком, а не людиною. Клаус різко прийшов до тями, руки й ноги зв’язані. Він сіпнувся, зірвав тканину з голови й побачив перед собою Маргарет і Деніела.

— Оклигався? — буркнув Деніел.

Клаус звів на нього погляд.

— Як ви нас знайшли?

Маргарет обернулася до нього з тією самою спокійною, отруйною усмішкою :

— Дуже просто. Я залишила на тобі мітку. Можеш вважати це GPS.

Вона нахилила голову.

— А оскільки ви з твоїми друзями такі… нерозлучні — вони обов’язково прийдуть за гримуаром. І тоді ти станеш обміном.

Клаус різко сіпнувся, не думаючи, перекинув зв’язані руки вперед — на шию Деніела. Він почав душити його, намагаючись вибити контроль над машиною але Маргарет навіть не здригнулася. Один легкий рух пальців - і Клауса ніби вдарило невидимою хвилею. Його відкинуло назад у сидіння, притиснувши так, що він не міг поворухнутися.

— Сиди тихо, — холодно сказала Маргарет. — Інакше буде гірше.

Машина з’їхала з дороги і за кілька хвилин зупинилася біля старих гаражів. Клауса витягли назовні й грубо штовхнули всередину. Холодне приміщення пахло металом і пилом, його прикували до труби.

Деніел нахилився до нього:

— Даремно пручаєшся. Якщо не хочеш проблем — сиди тихо і розкажи, що ви задумали з вашим новим “другом”.

— Пішов ти, — різко кинув Клаус і плюнув убік.

Удар прийшов миттєво губа розсіклася, кров виступила одразу, Деніел відсмикнув руку, дихаючи важко.

— Любий, — спокійно сказала Маргарет, підходячи ближче, — він нам не потрібен живим. Ми просто зачекаємо. Ваші друзі самі прийдуть і  принесуть нам усе.

Вона розвернулася до виходу.

— А ти… можеш поки що подумати про смерть.

Двері зачинилися.

Аврора стояла біля вікна вже довше, ніж сама усвідомлювала, Клауса не було. І з кожною хвилиною тиша в кімнаті ставала важчою. Вілл сидів трохи осторонь — на краю ліжка. Лише іноді він піднімав на неї погляд, коротко, ніби перевіряв, чи вона ще тримається. Вона це помітила не одразу але коли нарешті обернулася, зрозуміла: він не просто мовчить — він спостерігає. За тим, як вона розсипається зсередини.

Аврора підійшла ближче і сіла навпроти.

— Вілл… — голос у неї був тихіший, ніж вона хотіла. — Що з тобою? Про що ти думаєш?

Він не одразу відповів.

— Ні про що корисне, — нарешті сказав він. — Просто… чекаю.

— На Клауса?

Ледь помітний рух щелепи. Не підтвердження, але й не заперечення.

— Ми навіть не знаємо, де він, — додала вона. — І ти поводишся так, ніби це нормально.

— Це не нормально, — різко відповів він, і вперше в голосі з’явилася напруга. — Але паніка нічого не дасть.

Вона інстинктивно торкнулася його руки — швидко, майже несвідомо та він одразу відсмикнув її. Цей рух вдарив сильніше, ніж якби він щось сказав.

— Вілл… — вона видихнула. — Ми не можемо так. Нам треба триматися разом. Інакше ми не знайдемо гримуар. І не витягнемо нікого звідси.

Він нарешті подивився на неї прямо, і вона вперше за день відчула, що простір між ними ніби стискається. Його обличчя було спокійне, але очі — ні. Світлі, майже холодні блакитні, надто ясні для цієї темряви навколо, попелясте волосся трохи спало на лоб, вії кидали тінь, коли він кліпав. І в цій тиші він виглядав так, ніби не зовсім належить цьому місцю — ніби його сюди просто випадково принесло разом із усім їхнім хаосом. Аврора на секунду забула, що хотіла сказати. Це було не «романтично», швидше — дратівливо людське усвідомлення: він надто близько, і надто живий у момент, коли все інше валиться.

— Ти завжди так дивишся, ніби вже знаєш кінець, — тихо сказала вона.

— Я просто не хочу втратити контроль, — відповів він.

— А ти його ще маєш?

Між ними повисло мовчання..., і  в цій паузі вона зробила крок ближче — сама, не думаючи.

— Вілл… — тихо. — Ти мене лякаєш інколи.