Межа двох світів 18

Наступного вечора над Містеріумом повільно опустилися сутінки небо забарвилося у глибокі фіолетові й сріблясті тони, а на вулицях запанувала незвична тиша. Більшість жителів уже зачинили двері своїх будинків, і лише зрідка вдалині мерехтіли вогники ліхтарів.

Аврора востаннє перевірила свою похідну сумку. Клаус стояв біля дверей у темному плащі. За плечима висів лук, на поясі — меч і два кинджали. Він уже повністю оговтався після ран, хоча на шкірі ще залишалися сліди недавньої битви.

— Готова? — тихо запитав він.

Аврора глибоко вдихнула й кивнула.

— Готова.

Вони безшумно вийшли з будинку й зачинили двері. Холодне вечірнє повітря одразу торкнулося їхніх облич, а вулиці було майже безлюдно.  Не промовляючи ні слова, вони швидко рушили вузькою стежкою до лісу. Кожен крок наближав їх до розлому, людського світу й небезпек, які чекали попереду.

Коли вони вже дійшли до початку лісової стежки, позаду раптом пролунав знайомий голос:

— Авроро! Клаусе! Стійте!

Обидва різко обернулися.

З будинку неподалік, спираючись на милиці, до них поспішав Аріан. Його обличчя було суворим, а в очах читалося занепокоєння.

Клаус тихо зітхнув.

— От халепа.

Аріан зупинився перед ними, важко дихаючи.

— І куди це ви зібралися серед ночі з повними сумками та зброєю?

Аврора й Клаус переглянулися. Кілька секунд ніхто не говорив.

— Можемо щось вигадати, — пошепки сказав Клаус.

Аврора похитала головою.

— Ні. Він заслуговує знати правду.

Вона повернулася до Аріана.

— Ми йдемо до розлому.

Аріан насупився.

— Навіщо?

Аврора міцніше стиснула ремінь сумки.

— У людському світі захований гримуар, який шукає Маргарет. Якщо вона знайде його першою, стане безсмертною й зможе підкорити і людей, і ельфів.

Аріан мовчав, уважно слухаючи.

Клаус додав:

— Перстень матері Аврори може привести нас до нього.

Аріан перевів погляд на Аврору.

— І ви збираєтеся удвох шукати найнебезпечнішу книгу у світі?

— Так, — твердо відповіла вона.

Аріан похитав головою.

— Це безумство.

Він зробив крок уперед, спираючись на милиці.

— Ви навіть не уявляєте, з чим можете зіткнутися. Маргарет уже має своїх людей по обидва боки розлому. Якщо вас знайдуть, шансів буде мало.

— Ми це розуміємо, — сказав Клаус.

— Тоді чому йдете?

Аврора підняла очі.

— Бо якщо ми нічого не зробимо, шансів не буде ні в кого. І Вілла вже ніхто не врятує.

Після цих слів Аріан довго мовчав. У його суворому погляді з’явився сум.

 —Ви дуже нагадуєте мені нас у молодості, — тихо сказав він. — Такі ж уперті.

Клаус усміхнувся.

— Це комплімент?

Аріан фиркнув.

— Швидше попередження.

Він подивився на них обох, а потім важко зітхнув.

— Я не можу вас зупинити. Навіть якби хотів.

Аврора відчула полегшення.

— Тобто…

— Тобто йдіть, — сказав Аріан. — Але поверніться живими.

Він поклав руку на плече Клауса.

— Бережи її.

Потім перевів погляд на Аврору.

— І не забувай: іноді найважча битва — це не перемогти ворога, а зберегти себе.

На очах Аврори блиснули сльози.

— Дякую.

Аріан усміхнувся.

— І якщо зустрінете неприємності… постарайтеся хоча б не зруйнувати два світи.

Клаус тихо засміявся.

— Обіцяємо.

Аврора обійняла Аріана. Він незграбно, але тепло обійняв її у відповідь.

— Щасливої дороги, дитино.

Вона відступила й востаннє подивилася на нього.

— Ми повернемося.

Аріан мовчки кивнув.

Аврора та Клаус повернулися до темної стежки й рушили вперед. Незабаром їхні постаті розчинилися серед дерев, Аріан ще довго стояв, спираючись на милиці, і дивився їм услід.

— Нехай зорі бережуть вас, — тихо прошепотів він.

Щойно вони увійшли до лісу, ніч остаточно огорнула Містеріум. Між високими деревами панувала майже непроглядна темрява. Аврора й Клаус запалили магічні ліхтарики, і м’яке сріблясте світло освітили вузьку стежку попереду. Вони йшли швидко, але обережно, час від часу зупинялися, щоб перепочити, зробити кілька ковтків води й обговорити подальші дії.