Пробудження 12

Прокинувшись, Клаус і Аврора вийшли з будинку, до початку тренувань залишалося ще кілька годин. Ранок був прохолодний, повітря свіже, але на душі чомусь не було легко. На галявині їх уже чекав Вілл. Коли вони підходили до нього, Аврора мимоволі глянула на Клауса. Вона одразу помітила зміну — він ішов тихіше, ніж зазвичай, майже нічого не говорив. Його плечі були напружені, а погляд — відсторонений. Поруч із ними обома Аврора раптом відчула себе… не на місці.

— У тебе теж є трохи часу перед навчанням? — звернулася вона до Вілла, намагаючись говорити легко.

— Є, — спокійно відповів він. — А у вас як? Є прогрес?

— Мінімальний, — зітхнула Аврора. — Але… щось потроху виходить.

Вона на мить замовкла, а тоді перевела погляд на Клауса, але Вілл заговорив першим:

— А ти, Клаусе? Як тренування?

Той ледь скривився.

— Кріпатура страшна… — пробурмотів він. — Не знаю, чи взагалі сьогодні щось зможу робити… Аріан не дає спуску.

Вілл ледь кивнув.

— Так і має бути.

Аврора знову відчула ту саму напругу, що й уночі. Наче щось невидиме стояло між ними.

— Нам усім зараз непросто… — тихо сказала вона, обіймаючи себе руками. — Але… ми ж разом, правда?

Ніхто не відповів, кілька секунд повисла тиша, Аврора нервово ковтнула повітря, а потім швидко додала:

— Слухайте… може, підемо щось перекусимо разом?

Вона подивилася на них по черзі, намагаючись усміхнутися.

—Усім зараз важко… ми всі змінилися, хотіли цього чи ні… але це не означає, що ми маємо віддалятися, — промайнуло в неї в голові.

Клаус і Вілл переглянулися. Але цього вистачило, щоб Аврора знову відчула той самий дивний холод. Обидва виглядали здивованими її пропозицією… проте зрештою мовчки кивнули.

Вони мовчки рушили стежкою до табору. Ранковий ліс уже прокинувся — десь співали птахи, шелестіло листя, але ця жива тиша чомусь тільки сильніше підкреслювала напруження між ними. Дійшовши до невеликого навісу, де ельфи вже розкладали їжу, вони сіли за один із дерев’яних столів. Хтось із новобранців кинув на них швидкий погляд, але одразу повернувся до своїх справ. Перед ними поставили просту їжу — теплий хліб, якісь трав’яні настої, трохи сушеного м’яса. Аврора взяла чашку, щоб зайняти руки вона відчувала, що якщо зараз ніхто нічого не скаже — ця тиша просто розчавить її.

— Ну… виглядає краще, ніж учора, — тихо мовила вона, намагаючись усміхнутися.

Клаус ледь пирхнув.

— Після вчорашнього мені вже все виглядає добре.

Вілл нічого не сказав, він сидів навпроти, спокійно, майже нерухомо, його пальці лежали на столі, поруч із чашкою, але він навіть не торкався їжі.

Аврора мимоволі звернула на це увагу.

— Ти не будеш їсти? — обережно спитала вона.

Вілл повільно перевів на неї погляд.

— Не дуже хочеться.

— Взагалі? — перепитала вона.

— Поки що ні — Його голос був рівний, як і завжди але щось у цьому “поки що” змусило її відвести погляд.

Клаус тим часом мовчки жував, але теж явно слухав кожне слово. Його щелепа напружилась.

— Дивно, — кинув він, не дивлячись на Вілла. — Вчора ти теж нічого не їв.

Вілл злегка нахилив голову.

— Ти слідкуєш за мною?

Клаус різко підняв очі.

— Просто помітив.

Кілька секунд вони дивилися один на одного. Аврора відчула, як у грудях знову піднімається те саме неприємне відчуття.

— Може, просто… нерви? — швидко втрутилася вона. — У мене, наприклад, теж апетит дивний став.

Вона нервово всміхнулася і зробила ковток настою, ніхто не підтримав, тиша знову впала між ними. Раптом Вілл потягнувся до шматка хліба його рух був повільний, майже механічний. Він взяв його в руку… але не одразу підніс до рота.  Його погляд на мить завис десь у порожнечі.

— Вілле? — тихо покликала вона. Він одразу моргнув і перевів на неї погляд.

— Що?

— Ти… — вона запнулась. — Нічого

Він ще кілька секунд дивився на неї, а потім усе ж відкусив хліб.

Клаус тихо видихнув крізь ніс.

— З тобою щось не так, — сказав він прямо.

Аврора різко глянула на нього.

— Клаусе…

— Ні, серйозно, — не відступав він, не відводячи погляду від Вілла. — Ти дивно поводишся. Вчора вночі, зараз…

— Що саме “дивно”? — спокійно перебив Вілл.

Його тон не змінився але саме це і лякало. Клаус на секунду замовк, ніби підбирав слова.

— Ти… не такий, як був.

Ледь помітна усмішка торкнулася губ Вілла.

— А ти?