5. Секція п'ята - цикл.

Естелада могла б стати раєм, але натомість перетворилася у справжнє пекло. І вже не скажу точно, чи гірше на Землі було, де вже і так зруйноване все та понівечене, чи на планеті, де колонія тільки розквітала у мене на очах.

Я мріяв про спокій, гармонію, але стан нервової системи дозволяв тільки постійні страждання. Агонія переслідувала мене вічно. Смикала за руки, тягнула за ноги.

В омріяний мною день, коли розпочалося вторгнення, дух людський отримував казкове задоволення, насичувався кров’ю, наливався щастям. Проте поруч з Рел я тверезів, повертався до життя, хоч і ціною її морального стану. Побачивши мене у стані звіра, коханій вдалося заспокоїти того.

Але ж на цьому вторгнення не закінчилося, і після рейдових груп прибули флот і десант, робототехніка й армія фанатиків. Перед найкривавішим днем у історії цієї колонії, науковців, цивільних та й взагалі все можливе евакуювали, адже сторони конфлікту не спромоглися знайти компроміс. Одним важко розстатися з капіталовкладеннями навіженими, адже тут планувалася не просто колонія, а торговельний планетарний поліс; іншим священна земля залишалася такою, навіть якщо отримували пропозиції з неймовірними сумами.

Цікаво, що віряни готові були жертвувати чим завгодно задля цілої планети, яка відповідає усім нормам для колонізації, і готові були боронити її хоч все життя, поки існує та релігія.

Людська істота істинно дика і божевільна. Не шукає шляхів для порятунку, прогресу й розвитку через мир. Будь-які розбіжності у думках створюють конфлікти, а ті в свою чергу нерідко закінчуються війною.

Я до війни писав книжки… Займався творчістю, інтерпретував почуття у текст і навпаки. Це подобалося колишній дружині, дітям моїм, оточенню, а потім і багатьом людям. Мене звали тоді Віктором. І завершив я творити з наближенням війни, у котрій перетворився на звіра. Але зараз, коли звіра женуть геть, коли відштовхують потвору з тіла, я відчуваю, що історія Хреста нарешті завершується, і знову відроджується Віктор.

Рел подарувала мені ідею: продемонструвати через спогади людям, що ж таке робить війна з людиною, і у кого перетворює.

Я не можу забути тих днів, що провів, обороняючи цивілізацію. Я не можу відпустити довгі години блуканини серед кварталів, стертих вщент, де осиротілі діти, знедолені молоді люди, пошматовані старики привидами тягнуться над обвугленим чи закривавленим бетоном.

У моїй пам’яті викарбовано сцени, де солдати безжально вбивають цілі родини на очах у трирічних… Я не забуваю пустих очей, мертвих поглядів товаришів, я не відпускаю імена тих, з ким дружив, але їх не стало.

Ті ручки маленькі, що тягнуться до мене у пошуках безпеки; ті губи, що просять їстоньки… А тварини… Як же шкода всіх тих істот, що здичавіли й перетворилися на ті ж людські проєкції, що блукають сплячим містом у пошуках своєї здобичі.

Ні, я не зможу більше бути Віктором. Він помер тоді, переживаючи всі ці історії, всмоктуючи у свідомість нелюдські вчинки, створюючи нову особистість.

Тепер, коли я вірю, що життя налагодиться, адже ми покинули кляте пекло і повернулися у центр Колоніальної Федерації, повинен загинути і Хрест. Його історію я не забуду, я її точно зафіксую у спогадах, намагаючись донести хоча б комусь… У чому сенс? У надії, що люди, побачивши це у майбутньому, сотні тисяч разів поміркують перед тим, як почати нову війну.

В такому сенсі мене переконує Рел… Але я зроблю це для рефлексії та переродження. Я не вірю у здібність людини змінити свою сутність; і знаю, що потвора ця готова вбити іншу людину, аби тільки заволодіти чимось таким, чого сама не має… На останок просто позбавити, якщо заволодіти не вдасться.

Прощавай, Хресте…

***

І знову митець з неперевершеною точністю та абсолютною ідилією наносить тонкі лінії, що з часом формують чорне-чорне полотно. Кораблі вириваються з оточення, поки фрегати стримують натиск ворожий. Прекрасна зелена планета неготова для заселення людьми, і рай цей бережуть та й стережуть для богів ненароджених і готових народитися.

Віковічна темрява не розповзається перед ними, лише густішає, плівкою непроглядного мороку вкривається. Крізь неї намагаються душі проклятих прокласти шлях собі у забутті, шлях крізь історію мільйонів поразок. Адже то не боротьба між людиною та людиною, де переможцем вийде бодай один. У будь-якому випадку то є поразкою для усіх учасників конфлікту.

Кораблі тягнуться й тікають подалі від війни. У глибини міжзоряного об’єднання людського. Повз станції на орбітах гігантів та й карликів, через системи з єдиною планетою та багатьма, вриваються у кільця астероїдів, кластери супутників. Зрештою спиняються кораблі там, де мир і справедливість – основа будь-чого.

Наукова станція “Гаргполіо” приймає десятки евакуаційних суден, забирає собі науковий персонал, біженців, займається оформленням найманців та реорганізації їх у службу безпеки станції.

Реліна й Віктор з часом створюють союз. Піклуються вони один про одного, будують родину міцну, лікують старі рани, дотримуються слова бути разом вічно, які б випробовування не вставали у них на шляху. Не диво, але потім і діти поповнили родину, і немало їх було.