2. Секція друга - альтернативні контури.

У вічності неторканій шукай свою долю,

І не забувай, ким є у світі ти жорстокім.

Не піддавайся спокусам життєвим, горю,

І небажанням шукати істину – спокій.

Ми є ті, що шукаємо, про що мріємо,

Там ми істиною вкриваємося буття.

Важливо лиш те, чи у любов віримо,

Чи знаємо ціну небувалого розкриття.

Ми до вічності прагнемо у порожнечі,

Слід там лишаючи металу та болю.

Проте сягнуть туди не від страху ті,

А що мають у серці космос та волю.

Мої перші спогади, перше здобуття, якого досяг розум.

Реінтеграція/деактивація. Спогади-спогади-спогади. Небо знов почорніло та взялося за радість офарбовувати себе кольором смутиі страждань. Аж раптом від чого? Воно щось відчуло у тому, що довелося щойно мені споглядати? Невже там є істота до часу цього мені невідома, що теж ділить зі мною світло вдень та пітьму вночі?

Я сів – великий володар світу забутого. Але ким забутого? Такими істотами як ті, що бачив я у чиїхось спогадах? Чи такими як я. Так, я вже встиг схопитися міцно за поняття, що я не такий, як створіння уві сні. То є люди… І судячи з того, що бачив я, то представники того виду схильні до самореалізації через руйнацію. Світ цей недобудований, або, можливо, знищений, і тут явно відчувається слід людський. Тоді хто забув тут мене?

Схоже, відповіді варто шукати тут, але є чітке усвідомлення, що всі фрагменти, що проковтнув я, вичерпалися у призначенні. Деякі з них пошкоджені у питанні цьому абсолютно, а деякі я не зміг розблокувати/переглянути з невідомих обставин. І це приносить мені біль… Я хочу знати про ту жінку, про того чоловіка з планети під назвою “Земля”.

Одним себе я забезпечив зараз – надією. А ще інтересом. У межах спіралей циклічних я відшукав маячкові хвилі, що ведуть до наступних точок з контейнерами, які пережили аварійну посадку. Наступне питання: а що за контейнери? Що впало у аварійній агонії на планету сірості й одноманітності мегаструктури?

Полило дощем… Знову і знову. За стільки циклів існування на планеті я вже придав постійності ось таку погоду. Вслід за схованим у тумані небесному сонцем розбіглися й передчуття наближення до кардинальних відповідей. І знову це важке відчуття – без кінця і краю прагнення до самоусвідомлення.

Що ж… Індикатор/датчик радив покинути мені та іншим біологічним видам поверхню, через підвищений рівень атмосферного забруднення. Це не дощ, це отрута. Проте стандартний аналіз для невідомої потреби повторно видав один і той же результат, що і сотні разів раніше, – небезпечне для колоністів середовище.

Коли ж я намагаюся ідентифікувати себе як колоніст, то свідомість/система м’яко нагадує мені: “Призначення – захищати колоністів”. Дізнатися б, хто є ті колоністи.

Дощ мені не шкодить у тій мірі, в якій би міг. А тому я невтомним і незгасним стрибком вирвав себе з даху у діру, пролітаючи декілька рівнів. Звідси до сусідньої вежі, несформовані вершини котрої космічним сміттям парить за атмосферою, тягнувся міст аркою. Ніби схожий на той, що у спогадах жінки фігурував.

Хоч дощу я не жахаюсь, але і буксиру мені не треба шукати, щоб я самостійно й швидко перейшов на ту сторону мосту. Цілі сотні метрів я переплітався з вітром й краплями, оминаючи відсутні плити у підлозі. Місцями взагалі доводилося стрибати на довжину у чотири-п’ять метрів. І кожного разу я відчував під собою ту багатокілометрову порожнечу.

Цікаво: невже мешканці цього недобудованого покинутого світу взагалі не боялися висоти? Один невірний рух/крок, і ти приречений вільному падінню, якщо звісно не наділений здібностями до польотів.

Після чергового стрибку я вчепився у слизьку іржаву арматуру, зачіпляючись іншою рукою за елемент каркасу недобудованого поверху. Формації під полотном будівель дійсно вражають. Як же мені кортить побачити цей світ у його повній красі. Щоб кожна стіна отримала кольори, щоб на фермах наросли мережі інфраструктури цивільної… Щоб все воно вдихнуло енергію та випустило у світ життя.

Оптимізація всіх маршрутів провела мене крізь структуру, вивівши на черговий міст між вежами. Поки я перебував у межах сірих бетонних стін, то агресивність дощу виросла в рази, встромляючи у поверхні свої безжальні списи. Якби вони були з кристалізованої матерії, то могли б нанести не тільки мені шкоду, але й оточенню. І тоді б ми разом вдячними не стали пану дощу.

Наступні контейнери сховалися десь за вежею навпроти. І хоч вона являється останнім ключовим орієнтиром перед ціллю, але дистанція до неї ховалася за межею тисячі метрів.

Дорога атлантів встилала мені пунктир між колосальних статуй… Та вежа мала б бути чимось ідейно-феноменальним у межах цього регіону структур. Адже з обох сторін виростала сотнею метрів дюжина статуй (по шість на кожну сторону). То величні створіння – чимось схожі на ту жінку й чоловіка зі спогадів, проте по своїй фізіології якось відмінні. Ніби набагато вищі, худіші, обличчя у них сховані за масками стародавніми. І на тих застигли сльози. Ніби… ніби десь я спостерігав подібне – сльози, сховані у тисячі краплях дощу.