1. Секція перша - тиск небуття.

Статус ядра – активне;

Елементи резервної пам’яті – активні;

Основний ЦМП – критичні пошкодження, проводяться екстрені дублювання та відновлення;

Стан платформи – готова для виконання базових функцій;

Розумова діяльність – активна, здатна функціонувати. Попередження! Зміст основних банків пам’яті пошкоджено, необхідна ретрансляційнадефрагментація з обов’язковим приєднанням до мережі.

Запуск! Запуск! Запуск! Системи готові! Моторика на аналітичному рівні в нормі! Інструменти оцінки, аналізу та вивчення готові! Запуск! Запуск! Запуск! Платформа активована. Вітаємо, DR.0G/017. Підкорюй новий світ!

***

- Вітаю, пані, - прогримів у пустій кімнаті з єдиним ліжком голос з небуття. – Гостей не чекали?

- Не чекала, - зі сльозами у розпачі, але тепер ще й зі страхом мовляла жінка у чорному вбрані біля ліжка зі смертельно хворим чоловіком. – Хто ви?

- Я той, хто несе вісті рокові й невгамовно неспинні, - голос з глибин відповідав ритмом танцю повільної меланхолії. Силует невідомого тягнувся у тіні, а обличчя, сховане за білою маскою суму, не з’являлося на очі нещасній. – Я той, хто забирає біль, рятує душу, сповнює нещастям оточення.

- Ви – лікар? – сподіваючись на магію, цікавилася жінка.

З вікна відчиненого задуло холодом. Біла напівпрозора тканина лягала на невидиму структуру стихії, що з часом заспокоїлася, від чого завмерла знову фіранка. Сіра кімната з єдиною лампочкою неясною, старою, ледь живою.

- Ні, - хитав головою прибулець. – Я далекий від професії лікування, але близький до фіналу фатального. Я той, чиє ім’я живі бояться називати, а пересічні нематеріальні створіння теж оминають під страхом. Я – Смерть, пані. І я прийшов до вас та не за вами.

- Мій чоловік ще живий! – з горем пролила слова вона. – Він бореться! Він подолає!

- Яким би сильним не був ваш герой, але часу на боротьбу йому більше не дадуть, - продовжувався танець плавний і повільний. Смерть наближалася до ліжка з тілом у білій спальній білизні, що костюмом ховала все в собі. – Я мушу забрати його, залишити вам сум і біль. По спостереженню знаю, що у вас, пані, часу було вдосталь підготуватися до цієї миті.

Голос Смерті та її мотив не були агресивними чи спрямовані образити. Чоловіча глибина повільно пояснювала і ніжно направляла до того моменту, який мав відбутися ось-ось:

- Його серце вже не б’ється за життя, - продовжував прибулець. – А Життя вже не прагне його втримувати. Його мозок залишив для нього останні сім секунд у вічності, щоб пам’яттю знову поблукати, насолодитися востаннє прожитим. Над тілом бездушним молитви читатимеш ти, пані, до богів, що не існували ніколи.

- Прошу! Не забирай його у мене! Якщо у тебе є така влада, то допоможи його вернути! – благала жінка втомлена й знесилена Смерть невблаганну.

- Ні. Я не маю такої влади. Є баланс і його закони, які кожна суть має дотримуватися. Є початок у всього, і є всьому кінець. Так і кінець твого чоловіка настав тут і зараз, хоч як обурливе не було для тебе, що у час невідповідний…

Завершаю трансляцію. Це не той фрагмент пам’яті, який би допоміг мені зрозуміти хоча б щось з минулого. Але чому саме він та чому саме зараз?

Про смерть… Це якийсь незмінний та невідомий портрет кінця. Це було натяком мені на щось? На що я тут мав помітити алегорію чи думу? Не знаю. Поки що запевняю себе, що спогад знайдено лише завдяки середовищу, що мене оточує, і котре в таких же тонах і настрої…

Світ мертвий, вбитий ще до забудови повної. Тьмяні мегаструктури без завершеної мети, без успішної цілі. Височенні стіни, пусті комплекси, міріади кімнат, кілометри труб/комунікацій. Сіре-сіре небо, звідти сонце майже не пробивається. Один лиш дощ. І вранці, і при заході я все одно відчуваю, бачу той відтиск важкий, який несе цей світ.

Кому він належить? Не знаю. Скільки блукаю, скільки вивчаю, скільки намагаюсь згадати, але все марно.

Що я тут роблю? Не знаю. Скільки б не ходив, скільки б не лазив, чіплявся та шукав, але відповіді все ще не маю.

Хто я? Чому я? Не знаю. Скільки намагаюся вивчити пам'ять свою, торкнутися до неї, але все одно відкриття як такого не відшукав.

Я – забута персона, з невідомою ціллю, у світі незнайомому. Від моменту останнього пробудження я провів по місцевому часу сімсот дев’яносто три цикли. Якщо зрівнювати з календарем, вмонтованим у систему, то я продовжую самопізнання вже дев’ятсот сімдесят сім циклів. 29.6 годин в циклі я продовжую блукати… Блукати… Блукати…

Хоча, тепер здається не таким вже й спонтанним той фрагмент пам’яті. Не знаю, чи мав я справу зі Смертю або ж доводилося мені не особисто через призму культури у якомусь візуальному витворі вивчати уривок, але тут і зараз я розумію, що у всього буде кінець. Однозначно. Колись: чи рано завтра, чи у далекому-далекому майбутньому, але я відповім собі на питання всі.