Пошуки Аліси

Я не могла більше просто чекати.
Дні минали, а біль не вщухав — він лише наростав, стискав серце з кожним світанком.
Поліція мовчала, слідчі розводили руками, а я... я не могла сидіти вдома, коли не знала, чи він десь живий, чи, можливо, потребує допомоги.

Одного ранку я зібрала рюкзак, узяла фото Адама, роздруковані оголошення й вирушила сама.
Я об’їжджала всі сусідні села — ті, що біля річки, ті, куди могло прибити течією, або де могли знайти незнайомця без документів.
Люди дивилися на мене з жалем, дехто казав: “Не муч себе, дівчино… якщо його досі нема — значить…”.
Але я не слухала. Не могла.

Я клеїла оголошення на стовпах, на автобусних зупинках, навіть на парканах біля старих хат.
На кожному — його фото, і підпис:
“Розшукується Адам Розинський. Якщо бачили — будь ласка, зателефонуйте.”

Я писала пости в інтернеті, розсилала листи в усі лікарні, навіть в монастирі.
І щоразу, коли телефон дзвонив, серце вискакувало з грудей — але це ніколи не були новини про нього.

Вечорами я поверталася додому, зморена, виснажена, але не зломлена.
Варя засинала, тримаючи мою руку, а я сиділа біля вікна й дивилася в ніч.
І шепотіла в темряу:

-Я кохаю тебе ,Адаме,крізь розлуку.....крізь біль та все ,що було між нами.Лише хочу побачити тебе знову.....

І кожного разу мені здавалося, що вітер приносить тихе відлуння його голосу.
Наче він ще десь є.
І я вірила. Бо не могла не вірити.

Це сталося одного дощового вечора, коли я вже майже перестала чекати.
Телефон задзвонив, і в мені все обірвалося. Незнайомий чоловічий голос з лікарні говорив:

— Ви — Аліса? Ми… здається, знайшли вашого знайомого. Він назвав ваше ім’я, коли прийшов до тями.

Я не пам’ятаю, як добиралася туди. Дорога злилася в суцільну темну лінію під шум дощу.
Коли я вбігла у лікарню, серце билося так, що, здавалося, ось-ось розірве груди.

Палата була тиха.
Лише звук апаратів, що відмірювали його слабке, але живе дихання.
І він… лежав на білому ліжку, блідий, із забинтованим боком і шрамом, що йшов через ліву щоку.
Його очі були напівзаплющені, але коли я ступила ближче, він повільно підняв повіки.

— Алісо… — його голос був хрипкий, ламкий, немов вітер через сухе листя.
— Ти жива… — ледь посміхнувся.

Я впала навколішки біля ліжка, схопила його руку — холодну, змарнілу.
— Ти живий… Боже, ти живий! — сльози текли самі, я навіть не могла їх стримати.

Він намагався підвестися, але біль зупинив його.
— Я… не пам’ятаю, як вибрався. Течія винесла мене… чоловік у селі знайшов, — він ковтав повітря, наче кожне слово коштувало йому сил. — Я думав, що помру, не побачивши тебе.

Я поклала долоню на його груди, відчула серцебиття — слабке, але живе.
— Ти не маєш права знову мене залишати, чуєш? — шепотіла, притискаючись лобом до його руки. — Я б шукала тебе все життя, навіть якби всі сказали, що ти мертвий.

І тоді він, попри біль, провів пальцями по моєму обличчю, наче боявся, що це сон.
— Я чув твій голос, — прошепотів він. — Там, у воді. Ти кликала мене. Ти мене врятувала.

Я вперше за довгі місяці усміхнулася крізь сльози.
Бо він повернувся.
Покалічений, слабкий, але живий.
Мій Адам — той, кого я ніколи не переставала любити.