Зізнання правди

Минає кілька місяців.
Життя наче зупинилося того дня, коли море забрало його.
Кожен ранок починається однаково: я йду туди, на те місце, де востаннє бачила Адама.

Берег холодний, вітер різкий, але я не можу не приходити.
Стою, вдивляюся в хвилі, ніби вони ось-ось віддадуть мені його назад.
Молюся, благаю, говорю з ним подумки.
— Адам… якщо ти мене чуєш, дай знак. Будь ласка…

Я часто приношу йому квіти — ті, що він колись дарував мені просто так, без приводу.
Ставлю їх біля води. Вітер швидко забирає пелюстки, але мені здається, що разом із ними я відпускаю трохи болю.
Хоча біль усе одно повертається. Завжди.

Я в траурі.
Навіть не тому, що так треба. Просто інакше не можу.
Чорний колір став частиною мене — ніби захист від світу, який продовжує жити, поки мій — зруйнований.

Батьки Адама зробили все, щоб знайти його.
Наймали приватних детективів, водолазів, навіть військових.
Витрачали шалені гроші, благали, шукали, молилися — але марно.
Адам зник. Без сліду.

І щоразу, коли чую фразу «Він, мабуть, помер…» — у мені щось обривається.
Бо я не можу в це повірити.
Моя душа не приймає ці слова.

Його мати теж не здається. Ми часто приходимо сюди разом — мовчимо, стоїмо поруч, просто тримаємо одна одну за руку.
Іноді вона шепоче:
— Ти відчуваєш, що він живий?
Я лише киваю.
Бо відчуваю.

Десь глибоко всередині, під цим болем, під цим морем сліз — є щось, що не дає мені здатися.
І я знаю: якщо він живий, я знайду його.
Навіть якщо доведеться обійти весь світ.

Я сиділа на холодному піску, загорнувшись у пальто, коли поруч зупинилася Світлана Юріївна.
Вона мовчки сіла поруч, подивилася на хвилі — ті самі, що колись забрали її сина. Ми обидві приходили сюди майже щодня. Мовчали, плакали, просто були поруч.

— Вона дуже схожа на нього, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від горизонту.
Я здригнулася.
— Хто? — спитала, хоча всередині вже знала, про кого йде мова.
— Варвара, — відповіла вона. — У неї такі ж очі, як у мого Адама… навіть усмішка схожа.

Я опустила погляд у землю. Серце почало битися так сильно, що я ледь дихала.
— Ви помиляєтеся… — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися, але голос зрадницьки тремтів.

Світлана Юріївна подивилася на мене уважно, м’яко, але з тією жіночою інтуїцією, яку не обманеш.
— Алісо… ти можеш не говорити, якщо боляче. Але я бачу. І відчуваю. Варя — його, правда ж?

Мені стало важко дихати.
Я стиснула пальці, щоб не розплакатися, але сльози самі прорвалися крізь повіки.
— Я… я не хотіла нікому казати, — видихнула я, ковтаючи слова. — Не знала, як. Не знала, чи треба.

І , насправді ,не знала чи Варя донька Адама.

Але тепер я впевнена.Вона… його донька...

Світлана Юріївна не сказала нічого — просто обійняла мене.
Так міцно, як обіймають лише ті, хто теж втратив усе.
І ми обидві плакали — тихо, беззвучно, стискаючи одна одну, ніби трималися за єдине, що лишилося від нього.

— Тепер я маю онуку, — шепнула вона, гладячи мене по волоссю. — І знаєш, я вдячна тобі. Бо ти дала мені частинку мого сина…
Я заплющила очі.
Море шуміло, ніби підтримувало нас обох.
І вперше за довгі місяці я відчула, що, можливо, десь там, за хвилями, Адам бачить нас… і знає, що його дочка — не сама.