Стрибок у безодню

— Варя!!! — крик Аліси розірвав повітря, коли візочок з гуркотом зник у темній воді.

Вона бачила, як Адам, не роздумуючи ані секунди, рвонув уперед. Його тіло перелетіло через край прірви, і за мить він уже зник у крижаних хвилях.
Бризки води злетіли вгору, розбиваючи тишу на гострі уламки.

— Адааааам!!! — Аліса закричала так, ніби разом із цим криком виривалася її душа. Вона виривалася з рук Дениса, била його кулаками, зірвала з себе куртку, — але він не відпускав.

— Пусти! Він там! Варя там!!! — хрипіла вона, майже не розуміючи, що говорить.

— Спокійно! — Денис схопив її обличчя долонями, змусив подивитися просто в його очі. — Її немає у візочку! Чуєш? Її там немає!

— Що?! — Аліса застигла, не розуміючи.

— Варя… в машині, — прошепотів Денис, намагаючись говорити тихо, але голос його тремтів. — Вона в безпеці. Вона спить у мене в машині. Я не міг її скривдити… Я просто хотів, щоб ти нарешті зрозуміла, що я тебе кохаю.

Світ навколо зупинився.

Аліса не могла дихати. Вона дивилася на нього — очі червоні, зіниці божевільні, губи трясуться. І тільки тепер до неї дійшло, що він зовсім втратив розум.

— Ти… ти хворий… — прошепотіла вона, і по її обличчю потекли сльози. — Ти мало не вбив Адама!

Вона вирвалася, побігла до краю прірви, кликала:
— Адам! Чуєш мене?!

Знизу долинав плескіт води й глухий стогін. Адам борсався, тримаючись за уламок гілки, його руки вже німіли від холоду.

— Тримайся! — кричала Аліса. — Будь ласка, тримайся!

Денис стояв позаду, опустивши голову, його тіло тремтіло, ніби після страшного вибуху.
— Я не хотів, — шепотів він, — не хотів…

Аліса обернулася до нього з люттю в очах:
— Ти не людина, Денисе. Ти — чудовисько!

Вона кинулася до його машини, відчинила дверцята… і там, у дитячому кріслі, мирно спала маленька Варя, загорнута в рожеву ковдру.

Аліса впала на коліна, обійняла доньку, притиснула до грудей і заплакала так, як ще ніколи в житті.

Сирени різали нічний морок. Сині відблиски миготіли на мокрому асфальті, змішуючись із тьмяним світлом фар і відлунням криків. Холодний вітер бив у лице, але ніхто не зважав на біль чи холод — лише на воду, де кілька хвилин тому зник Адам.

Аліса стояла на колінах біля краю прірви, вся в сльозах і розпачі. Голос зривався, горло пекло від крику.
— Адам! — її крик розбив тишу так, ніби це був останній звук на світі.

Рятівники один за одним кидалися у воду, прожектори світили в глибину, але хвилі жадібно ковтали світло, не віддаючи нічого.
— Ми нічого не бачимо! — кричав один із них. — Течія сильна, вода крижана!

Аліса тряслася, обіймаючи себе руками, наче намагаючись зібрати докупи своє розбите серце. Її мама стояла поруч, намагаючись втримати доньку, щоб та не стрибнула у воду слідом. Подруга, бліда як смерть, лише шепотіла:
— Він повернеться... він не міг просто зникнути...

Денис стояв осторонь, скутий наручниками, з відбиттям червоних мигалок у холодних очах. Поліцейські тримали його за руки, а він лише мовчки дивився на воду.
— Ти... ти монстр... — прошепотіла Аліса, коли її погляд зустрівся з його.

Він опустив очі, ледь посміхнувшись тією хворою, спотвореною усмішкою.
— Я просто хотів, щоб ти зрозуміла, кому належиш, — сказав тихо. — Але твій герой... тепер частина моря.

Аліса здригнулася, ніби ці слова вдарили її сильніше, ніж вітер.

Її дитина жива... але Адам — зник.

Хвилі й далі билися об скелі, а вітер шепотів щось у темряві — ніби море забрало його, щоб повернути коли настане час.

Минуло кілька днів.
Море не віддавало Адама.
Щодня рятувальники прочісували берегову лінію, пірнали в холодну воду, перевіряли кожен метр течії — але безрезультатно.
Кожного разу, коли телефон дзвонив, Аліса завмирала, серце стискалося так, що здавалося — воно от-от розірветься.

І ось одного похмурого ранку пролунав дзвінок.
— Пані Алісо, — тихий, обережний голос на іншому кінці лінії. — Ми зробили все, що могли. Ймовірно… Адам не вижив.

Тиша.
Навіть повітря перестало рухатися.
Вона стояла біля вікна, стискаючи телефон у руці, і дивилася на сіре море.
— Ні… — прошепотіла. — Ви помиляєтеся. Він… він сильний. Він не міг просто зникнути.

Дарина підбігла й обійняла її, але Аліса не відчула тепла. Її мама стояла поруч, мовчки витираючи сльози.
Вони обоє знали — зараз її не переконати. Бо Аліса вірила серцем.

---

Через два дні приїхали батьки Адама.
Прямо з Лондона.
На обличчях — сліди безсонних ночей, в очах — відчай, змішаний із надією, яка ще тліла десь глибоко.

Аліса стояла на порозі, коли чорний автомобіль зупинився біля її будинку.
Першою вийшла його мати — елегантна жінка з благородною поставою, але зараз її руки тремтіли, а очі були червоні від сліз.
За нею — батько, сивий, статний, але зламаний горем чоловік.

Вони підійшли до неї.
— Ти… Аліса? — запитала мати, її голос ледь не зривався.
Аліса кивнула, намагаючись стримати сльози.

— Я… я дуже шкодую, — прошепотіла вона. — Ми шукаємо його щодня. Але я відчуваю, що він живий. Ви теж… відчуваєте це?

Мати Адама не витримала — обійняла її, пригорнула до грудей, як рідну.
— Так, моя люба… — сказала крізь сльози. — Я теж відчуваю. Мій син не міг залишити нас просто так.

Батько стояв трохи осторонь, але його голос зламався, коли він заговорив:
— Якщо він там… ми знайдемо його. Навіть якщо доведеться перевернути все це кляте море.

Аліса заплакала.
Варвара спала в ліжечку в сусідній кімнаті, і здавалося, навіть її дихання було тихим, аби не порушити цю крихку мить між болем і вірою.

Три жінки — Аліса, її мама та мати Адама — сиділи поруч, мовчки тримаючись за руки.
А за вікном знову здіймався вітер.
Холодний, морський — той самий, який забрав його.
Але десь у глибині цього вітру Аліса присягалася, що чує його голос.
Ніби Адам ще говорить їй:
“Я повернуся…”