Зламані зізнання

-Алісо, послухай мене, прошу… — голос Адама тремтів, він зробив крок уперед, але вона відступила.
— Не підходь! — її очі блищали від сліз і страху. — Не смій навіть говорити!

— Я повинен… — він провів рукою по волоссю, ніби шукав слова серед хаосу. — Спочатку я хотів сказати, але  боявся тебе втратити.А потім я закохався в тебе....

Аліса стояла, тремтячи. Сльози котилися по щоках, змішуючись із беззвучними риданнями.
Вона дивилася на нього, наче бачила вперше — чужого чоловіка, якому вірила, якому віддала серце, не знаючи, що саме він колись забрав у неї невинність і спокій.

— Замовкни… — прошепотіла вона крізь сльози. — Замовкни, я не хочу цього чути…
— Я кохаю тебе, — сказав він, ніби останній порятунок. — З першої миті, як побачив… з першої, розумієш?
— Ти купив мене, Адам! — її голос розірвав тишу, вдарив по серцях. — За гроші! Як річ! І тепер ти кажеш, що кохаєш?!

Вона захиталася, прикривши обличчя руками, а Адам зробив ще один крок, але її крик зупинив його:
— Не підходь! Не смій…

Її серце билося в грудях, як скажене. Вона не відчувала нічого, окрім болю й розчарування.
Світ, у якому ще кілька хвилин тому вона шукала доньку, тепер зруйнувався остаточно.

Адам стояв, знищений власною правдою. Його очі благали прощення, якого не могло бути.
— Я мав сказати раніше, я знаю, — його голос зірвався. — Але я боявся, що ти мене зненавидиш.

— І мав рацію… — холодно відповіла вона. — Тепер я ненавиджу.

Її слова були, мов лезо — тонке, точне й нещадне.
Адам опустив голову. Його губи тремтіли, але більше він не сказав нічого.
Денис спостерігав за ними з перекошеною від люті усмішкою. Його очі горіли тріумфом і божевіллям.

— Гарна історія, правда? — прошипів він. — Тільки от кінець буде трагічним.

Аліса раптом зрозуміла, що він стоїть зовсім поруч із візочком — і робить крок назад, просто до краю прірви.

Вітер з річки був крижаний, він хльостав обличчя, немов батіг. Мить — і світ для Аліси зупинився. Денис стояв на самому краю, його пальці міцно тримали візочок, а погляд палахкотів безумством.

— Денис… — голос Аліси тремтів, але вона намагалася говорити спокійно, кожне слово звучало, як молитва. — Будь ласка… я зроблю все, що ти скажеш. Лише відпусти Варю. Прошу тебе.

— Уже пізно, — його голос був низьким, розірваним, і в очах блимала темна рішучість. — Вона — єдине, що пов’язувало тебе з ним. З ним, Алісо! А тепер ти — тільки моя!

— Ні, ні, Денис… не треба! — вона зробила крок уперед, руки простягнулися до візочка. — Прошу, я зроблю все, все, що ти хочеш!

Денис засміявся — сміх різкий, нервовий, як дзвін розбитого скла.
— Запізно, — повторив він і з диким рухом… скинув візочок у прірву.

— НІ-І-І!!! — крик Аліси розірвав повітря.

Вона, не думаючи, рвонулася вперед, руки тремтіли, ноги несли її прямо до краю. Її серце билося скажено, все тіло горіло одним бажанням — дістати доньку, врятувати.

Вона вже майже ступила в прірву, готова стрибнути у холодну безодню, як дві сильні руки схопили її за плечі.
— Не смій! — голос Дениса прорізав їй вуха, він утримував її, стиснувши так, що було боляче. — Не смій стрибати!

Аліса била його кулаками, виривалася, сльози застеляли очі.
— Відпусти мене! Відпусти!!! — кричала вона, вириваючись, наче дика, але Денис тримав її міцно, залізними руками.

Її крик розносився над річкою, стискаючи повітря в грудях усім, хто стояв неподалік.
Адам застиг, обличчя його побіліло, він стояв у шоку від побаченого, очі розширені, він не міг повірити, що відбувається насправді.

Денис, стискаючи Алісу, шепотів їй просто у вухо:
— Ти не підеш за нею. Ти моя, чуєш? Ти — тільки моя!

Аліса кричала, її голос зривався на хрип:
— Варя… моя Варя…

Її світ розсипався на друзки.