На краю прірви

Аліса різко натиснула на гальма, коли фари висвітили обриси чорного автомобіля на самому краю прірви, де внизу бурхала річка.
Серце завмерло — ніби хтось стиснув його крижаними руками.

Дощ уже не просто лив — він бив по машині, по землі, по її обличчю, коли вона вибігла надвір.
Мокрий вітер розвівав волосся, краплі змішувалися зі слізьми, і в очах усе пливло.

Біля автомобіля стояв Денис.
Його обличчя було бліде, погляд — божевільний.
Поруч — дитячий візочок, накритий дощовиком.
Аліса застигла на місці, ніби втратила здатність рухатися.

— Денис… — її голос тремтів, майже губився у шумі вітру. — Де Варя?..

Денис повільно обернувся. Його очі були червоні, втомлені, сповнені болю й безумства.
Він усміхнувся — страшною, спотвореною усмішкою.

— Ти приїхала. Я знав, що приїдеш…

— Де моя дитина?! — крикнула вона, ступаючи ближче, кожен крок віддавався у грудях ударами страху.

— Вона спить. Не хвилюйся, з нею все добре… поки що.
Його голос став глузливим. — Ти ж поїхала від мене. Залишила, ніби я — ніхто. А тепер бачиш, як боляче буває втрачати?

— Денис, прошу тебе… не треба цього… я зроблю все, що ти скажеш. Тільки не чіпай Варю! — вона ледве стояла на ногах, її трясло від страху.

Він зробив крок до неї, блиснув поглядом:
— Ти поїдеш зі мною. Ми почнемо все спочатку. Без цього твого Адама, без брехні. Інакше… — він перевів погляд на візочок. — Інакше ти втратиш її назавжди.

Аліса відчула, як у грудях стискається повітря.
Вона не знала, що робити.
Їй хотілося кричати, бігти, кидатися до доньки, але кожен рух міг спровокувати його.

Вона ступила крок уперед, підняла руки, мов перед хижаком:
— Добре… я поїду з тобою. Тільки дозволь мені взяти Варю. Будь ласка, Денис…

Він мовчав кілька секунд, потім глибоко вдихнув і кивнув.
— Повільно.

Аліса зробила ще кілька кроків до візочка.
Вона вже майже торкнулася ручки, коли раптом позаду пролунав звук двигуна — хтось під’їхав.

Денис різко обернувся, а Аліса завмерла, розуміючи, що зараз може статися щось жахливе.
Серце калатало в горлі, у повітрі стояла напруга — така сильна, що здавалось, сам дощ затамував подих.

Аліса стояла, ніби прикута до землі. Серце калатало так сильно, що вона ледве могла дихати. Вітер розносив її розпущене волосся, а очі були сповнені страху. Перед нею стояв Денис — розхристаний, блідий, з безумним блиском у очах. Його рука тримала візочок просто біля самого краю прірви, де внизу вирувала холодна річка.

— Денис, будь ласка... — тихо прошепотіла Аліса, але голос її зірвався.

З машини швидко вийшов Адам. Його обличчя було серйозним, але в очах читалася тривога. Він зробив кілька кроків уперед, тримаючи руки перед собою, аби показати, що не збирається нападати.

— Денис, послухай мене, — його голос був спокійний, але твердий. — Не роби дурниці. Відпусти Алісу і дитину. Все можна вирішити.

— Вирішити?! — Денис гірко засміявся. — Ти забрав у мене все! І тепер маєш нахабство сюди приїхати?!

Аліса здригнулася від його крику. Сльози котилися щоками, але вона не зводила погляду з візочка. Її руки тремтіли, вона ледве стояла на ногах.

— Денис, — спокійно сказав Адам, наближаючись ще на крок. — Я не хочу, щоб комусь стало боляче. Подумай про Варю. Вона не винна ні в чому.

Денис міцніше стиснув ручку візочка, і колеса небезпечно наблизилися до краю. Земля там була волога після нічного дощу, і невеликий шматок уже осипався вниз.

— Не рухайся! — закричав він, піднявши руку. — Один крок — і я кину її вниз!

Аліса крикнула, рвонулася вперед, але Адам зупинив її, схопивши за руку. Вона ридала, намагаючись вирватися.

— Денис, будь людиною... — прохрипів Адам, — якщо не заради себе, то хоча б заради неї.

Між ними зависла тиша, яку порушував лише шум вітру і тихе схлипування Аліси. Денис важко дихав, його очі металися — то на Адама, то на дитину, то на Алісу. У цьому погляді змішалися біль, ревнощі й відчай.

— Ти не розумієш… — пробурмотів він, опускаючи погляд. — Вона мала бути зі мною…

Візочок хитнувся ще ближче до краю.

— Ти навіть не уявляєш, Адам, — крикнув Денис, і його голос зірвався на істеричний крик. — Я з першого дня її покохав! З першого! Але ти… ти все зіпсував! Ти вкрав її в мене, як крадуть останню надію!

Його очі блищали божевіллям, щоки горіли, а руки судомно стискали ручку візочка. Аліса стояла, завмерши, боячись навіть поворухнутися. Вона дивилася на нього — і не впізнавала ту людину, яку колись вважала другом.

— Денис… будь ласка, — тихо промовила вона, ковтаючи сльози. — Ти не розумієш, що робиш.

— Замовкни! — він різко підняв руку, і Аліса злякано відступила на крок. — Ти завжди все плутаєш! Ти гралася нами, крутила як хотіла! Спочатку погляди, усмішки, ніжність… а потім — байдужість!

— Що? — ледве прошепотіла Аліса, не розуміючи, про що він говорить.

— Не роби цього, — твердо сказав Адам, наближаючись повільно, обережно, як до дикого звіра. — Вона ніколи не хотіла тобі зла. І я — теж.

— Замовкни! — Денис знову крикнув, і veins на його шиї виступили ще сильніше. — Ви обоє зруйнували все, що в мені було живе!

Його руки тремтіли, коли він різко відштовхнув візочок ще ближче до краю. Колеса зависли над прірвою, земля під ними осипалася. Аліса закричала і рвонулася вперед, але Адам знову зупинив її, притиснувши до себе.

— Денис, — прохрипів він, — якщо ти її любиш, не лякай її. Любов — не про біль.

На мить Денис ніби засумнівався. Його погляд метнувся до Аліси — блідої, заплаканої, розбитої. Потім до дитини. На секунду в його очах промайнуло щось людське, але відразу згасло.

— Вона повинна знати, як боляче мені було, — прошепотів він, і в голосі з’явилася ледь стримувана лють. — Вона повинна відчути те саме.

Аліса ридала, простягаючи руки:
— Денис, прошу… відпусти Варю. 

Він стояв на самому краю, важко дихаючи. Напруга в повітрі була така, що навіть вітер, здавалось, стих.