Тиша,що кричить

Ранок настав повільно й важко, немов світло не хотіло пробиватися крізь темряву ночі. Перші промені сонця впали на стіл, де ще стояли холодні чашки з недопитим чаєм. Квартира була в тиші, але та тиша була не спокоєм — вона пронизувала повітря, давила на груди, не давала дихати.

Аліса сиділа біля вікна, закутавшись у ковдру. Очі червоні, набряклі — вона не спала ні хвилини. Пальці тремтіли, коли вона знову і знову брала телефон, перевіряючи, чи не пропустила дзвінка. Екран був порожній. Ніхто не дзвонив.

У спальні мама Аліси сиділа на краю ліжка, обличчя сіре від виснаження. Вона не знімала хустки з учорашнього дня. Кожні кілька хвилин вона підводилась, ходила по кімнаті, потім сідала знову — не знаходила собі місця.
— Як вони можуть так мовчати… — шепотіла вона, притискаючи руки до грудей. — Минуло вже стільки годин… Стільки годин, Алісо…

Дарина, яка залишилася ночувати з ними, стояла біля кухонного столу. Вона намагалася приготувати каву, але руки не слухалися, і ложка дзвеніла об чашку. Її погляд час від часу падав на двері — ніби вона теж чекала, що ось-ось пролунає дзвінок або хтось подзвонить у домофон.

Аліса не витримала — різко встала і почала нервово ходити по кімнаті.
— Вони повинні були знайти хоч щось! Хоч слід! — голос зірвався на крик. — Мама, я не можу просто сидіти! Я піду до них, знову піду!

— Доню, будь ласка, не треба зараз… — мама ледве втримала її за руку. — Вони ж сказали чекати…

— Чекати? — Аліса гірко засміялась, очі наповнилися слізьми. — Чекати, поки моя дитина зникне назавжди?

Дарина підійшла, тихо обійняла її.
— Я поїду з тобою. Але, Алісо, ти повинна триматися. Якщо ти впадеш — ніхто не витримає. Варі потрібна сильна мама, розумієш?

Аліса кивнула, але в її очах стояв відчай.
— Я просто хочу, щоб вона була вдома, — прошепотіла вона, — щоб знову заснула біля мене… щоб я чула, як вона дихає…

Сонце піднялося вище, заливаючи кімнату світлом, але в тому світлі не було тепла — лише порожнеча й болісне чекання.
Усі троє сиділи поруч — мовчки, виснажені, з одним-єдиним бажанням: почути дзвінок із поліції, який міг би повернути їх до життя.
 

Телефон задзвонив раптово — різко, різонувши по нервах, наче крик у тиші.
Аліса сиділа на підлозі біля дивана, обійнявши ковдру, в очах — порожнеча.
Аліса підірвалася,але потім побачила ,що на екрані світилося знайома ім’я — Адам.

— Не відповідай, — тихо сказала Аліса, ледве ворушачи губами. — Я не хочу з ним говорити…

Дарина взяла телефон зі столу.

Але дзвінок не припинявся. Потім знову. І знову.
Дарина зітхнула, відійшла в іншу кімнату і, не витримавши, натисла на зелену кнопку.

— Алло, — прошепотіла вона, намагаючись не привернути уваги Аліси.

— Дарина? Це ти? — голос Адама був тривожний, різкий, сповнений напруги. — Що з Алісою? Вона вже кілька днів не бере слухавку!

Дарина зам’ялася, опустила очі.
— Адам… у неї біда. Дуже велика біда…

— Що сталося? — він підняв голос, у ньому вчувалася паніка.

— Її доньку… Варвару… вкрали. Прямо під час прогулянки. Її мама була з нею, — слова Дарини виходили уривками, як через клубок у горлі.

На тому кінці запала тиша. Глуха, задушлива. Лише чути було важке дихання Адама.

— Доньку?.. — нарешті промовив він. — Ти сказала доньку?

— Так, — тихо відповіла Дарина. — Вона не знала, як сказати тобі… не знала, як ти відреагуєш…

Кілька секунд знову мовчання, потім рвучкий звук, ніби хтось штовхнув стілець.

— Де вона зараз? — різко спитав він. — Де ви?

— У неї вдома…

— Я зараз буду. — І зв’язок урвався.

Дарина ще кілька секунд стояла, дивлячись на чорний екран телефону, а потім підняла очі на Алісу, яка сиділа нерухомо, не розуміючи, що відбувається.

В ту ж мить у серці Дарини промайнула думка:
Це може змінити все.

Телефон знову задзеленчав — цього разу незнайомий номер.
Аліса здригнулася. Серце різко стислося, ніби хтось здавив його у кулаці.
— Це вони… — прошепотіла вона, дивлячись на Дарину. — Це можуть бути вони…

Вона не роздумуючи натиснула «прийняти».
— Алло? — голос тремтів, руки були крижані.

Кілька секунд тиша.
І потім — знайомий, холодний голос, який вона ніколи б не очікувала почути у такій ситуації.

— Не хвилюйся, Алісо. Варя зі мною.

Світ навколо зупинився.
— Де… що ти сказав? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам. — Денис?..

— Так, — спокійно, навіть надто спокійно відповів він. — Вона зі мною, у безпеці.
— Ти… ти з глузду з’їхав?! — у голосі Аліси з’явилася паніка й лють. — Як ти посмів?!

— Послухай мене, — перебив він холодно. — Якщо хочеш бачити свою доньку — приїжджай на ту адресу ,яку я тобі скину. Одна. Без поліції, без сцен. Тоді я віддам тобі Варю.

Аліса стояла, як скам’яніла. Її пальці судомно стискали телефон.
Сльози потекли самі по собі — не від страху, а від дикого відчаю.

— Добре, — прошепотіла вона. — Добре, я приїду… тільки не чіпай її. Будь ласка…

— Я чекаю, — коротко сказав він і поклав слухавку.

Дарина схопила Алісу за руку:
— Хто це був? Ти зблідла…

Аліса повільно підняла на неї погляд, у якому застиг жах і рішучість водночас.
— Це Денис… Він… він забрав Варю.

Дарина вражено відступила.
— Що? Це… неможливо!

— Мені треба їхати, — вимовила Аліса, — Я повинна забрати свою дитину.

— Алісо, зачекай! — благала Дарина. — Це може бути пастка!

Але Аліса вже не чула.
Її серце билося так, що кожен удар лунав у скронях.
Вона знала тільки одне: якщо треба буде пройти крізь пекло, аби повернути доньку — вона це зробить.

Вона вибігла з квартири, не взявши навіть куртку.
У голові дзвеніло лише одне ім’я — Варя.