Приголомшлива новина

Телефон задзвонив раптово — різко, пронизливо, наче клинок у серце.
Аліса машинально натисла на кнопку, не відриваючись від монітора, але вже за секунду відчула, як земля пішла з-під ніг.

— Алісо!!! Варю… Варю вкрали!!! — мамин голос рвався, захлинався слізьми й панікою.

— Що? — Аліса навіть не одразу зрозуміла почуте. — Мамо, що ти сказала? Де Варя?

— Я… я відвернулась на секунду! — кричала мати. — Візочок стояв біля лавки… Я повернулась — його нема! Ні Варі, ні візка! Люди нічого не бачили!

Світ перед очима Аліси розпався на мільйони уламків. Повітря стало важким, мов вода. У грудях — вакуум, у вухах — дзвін.
Потім,навіть не розуміючи як, уже бігла сходами вниз.

— Варя… моє сонечко… Господи, тільки не це… — шепотіла вона, ледве дихаючи.

Вона вибігла на вулицю, не відчуваючи під ногами землі, не чуючи шуму міста. Її очі застилали сльози, серце билося так, ніби намагалося вирватися з грудей.

У поліції все було, як у кошмарному сні: люди, запитання, холодний блиск металевих стільців. Мама сиділа на лавці, обличчя побіліло, руки тремтіли.

— Я… я просто відійшла за водою, — ридала вона. — П’ять хвилин… я клянусь, п’ять хвилин!

— Мамо… — Аліса впала поруч, схопила її за руки. — Як ти могла… як… — Вона не договорила — слова застрягли в горлі, розчиняючись у хриплому плачі.

Сльози текли безупинно. Її кидало в жар, потім у лід.
Перед очима миготіли образи доньки — маленькі пальчики, усмішка, оченята.
Боже, де ти, Варю? Хто тебе тримає зараз? Чому я не поруч?

Офіцер щось говорив, записував, питав про одяг, час, місце.
Аліса не чула. Її губи ворушились, але звуки не виходили. У голові лише одне:
Вкрали. Доньку. Мою Варю.

Мама знову заплакала, вдарила себе по грудях.
Аліса підняла очі — порожній погляд, ніби життя висмоктало її до дна.
І в ту ж мить світ погас.

Перед тим як впасти, вона відчула, як чиїсь руки схопили її під плечі, як голоси злилися в шум…
А потім — темрява. Глибока, важка, безжальна.

Аліса повільно приходила до тями. В повітрі стояв запах кави, дешевих сигарет і холодної фарби на стінах. У голові шуміло, серце калатало, а руки ще тремтіли від шоку. Вона розплющила очі — перед нею сиділа Дарина, схилившись до неї з переляканим, але зібраним поглядом.

— Ти чуєш мене? — тихо запитала Дарина, торкаючись її плеча. — Алісо, це я. Дарина. Все добре, ти в безпеці.

— Де Варя? — тільки й видихнула Аліса. Голос зірвався, очі наповнились слізьми. — Скажи, її знайшли?

Дарина похитала головою, обережно взяла її за руку.
— Поки ні, Алісо… Але поліція працює. Вони перевіряють камери, опитують свідків. Ми знайдемо її, чуєш?

Аліса стиснула долоню подруги, намагаючись утримати крик, що розривав груди.
— Як це могло статися?.. Вона ж просто спала… мама ж поруч була… — вона говорила уривками, слова тремтіли, губилися в сльозах.

Дарина обійняла її, притискаючи до себе, поки Аліса беззвучно ридала їй у плече.
У цей момент до них підійшов слідчий, чоловік у темному костюмі з утомленим поглядом.

— Пані Алісо, ми зробимо все можливе. Зараз важливо, щоб ви поїхали додому. Ми вам зателефонуємо, щойно з’явиться хоч якась інформація.

Аліса підняла на нього спустошений погляд.
— Як додому?.. Я не можу просто сидіти і чекати! Це моя дитина! — її голос зірвався, і вона знову схлипнула, схопившись за голову.

Дарина тихо втрутилась:
— Алісо, ходімо. Ти повинна трохи перепочити, набратися сил. Ми нічого не зробимо, якщо ти зараз звалишся.

Аліса кивнула, хоча здавалось, що не розуміє жодного слова. Вона мов автомат підвелася, тримаючись за руку подруги.
Мама стояла в коридорі, бліда, заплакана, з опущеними руками. Коли побачила доньку, кинулася до неї.

— Пробач, доню… Пробач, я на хвилину відвернулася… — шепотіла вона, ледве стоячи на ногах.

Аліса не відповідала. Просто обійняла маму, міцно, майже до болю, і прошепотіла:
— Ми знайдемо її. Я не здамся…

Дарина стояла поруч, тримаючи обох, і в очах її світилася не лише підтримка, а й рішучість — вона не відпустить Алісу ні на крок, поки Варю не знайдуть.

Темна, холодна ніч повільно опускалася на місто. Ліхтарі відкидали тьмяне світло на вулицю, коли Дарина під’їхала до будинку Аліси. У машині стояла гнітюча тиша — лише чути було важке дихання Аліси, що сиділа, втупившись у вікно, з запухлими очима.

Вона не плакала. Сльози вже висохли — залишився лише спустошений погляд і безглузде повторення думки, що все це — страшний сон.

— Ходімо, — м’яко сказала Дарина, вийшовши з авто. Вона допомогла Алісі відчинити дверцята, підтримала її під лікоть, бо та ледве стояла на ногах.

У квартирі було тихо. Речі Варі — її іграшки, маленькі шкарпетки, пляшечка на кухні — усе це боляче різало очі. Повітря пахло дитячим шампунем і чимось знайомим, теплим, — тим, чого вже не було поруч.

Аліса сіла на край дивана, взяла в руки плюшевого зайчика, якого Варя так любила. Погладила його по вушках і прошепотіла:
— Вона ж тут гралась вранці… Я навіть не встигла поцілувати її, коли виходила на роботу…

Дарина присіла поруч, обняла подругу за плечі.
— Не звинувачуй себе. Ніхто не міг цього передбачити. Її знайдуть, чуєш? Я вірю.

Аліса мовчала, дивлячись у порожнечу. Телефон лежав поруч — кожен раз, коли екран спалахував повідомленням, вона здригалася, серце підскакувало, але то були лише банальні сповіщення. Поліція не дзвонила.

Мама Аліси сиділа в іншій кімнаті, вся заплакана, притискаючи до грудей хустинку. Її руки тремтіли. Вона не могла дивитись у вічі доньці, бо відчувала провину, що роздирала зсередини.

Дарина приготувала чай, поставила перед Алісою, але та навіть не торкнулась чашки.
— Я не можу заснути, — прошепотіла вона. — Кожного разу, коли заплющую очі, бачу Варю… її ручки, як вона сміялась… Як вони могли… як хтось міг це зробити?

Дарина обняла її ще міцніше.
— Ми знайдемо її, Алісо. Тільки тримайся. Не здавайся.