Розмова з подругою

Телефон на столі тремтів уже втретє за ранок. Спершу — номер Адама. Потім — Дениса. Потім знову Адам.
Аліса сиділа на кухні, дивилася на миготливий екран, але навіть не потягнулася, щоб відповісти.
У грудях усе стислося, як від холоду. Вона не хотіла чути жодного з них — зараз ні.
Ні пояснень, ні вибачень, ні визнань. Їй потрібно було тишу, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається в її житті.

Вона зітхнула, взяла телефон, вимкнула звук і сховала в сумку. Потім зібралася на роботу.
У дзеркалі її погляд був втомлений, але спокійніший, ніж учора. Вона знала — сьогодні нарешті поговорить. Не з Адамом. І не з Денисом. А з тією, хто завжди казала правду.

---

Вечір.
Київ потопав у золотому світлі ліхтарів, коли Аліса вийшла з офісу. Її чекала Дарина — така ж усміхнена, як колись, у яскравому пальті, з теплим поглядом.
— Нарешті! — вигукнула вона, обіймаючи подругу. — Я вже думала, ти зникла з лиця землі!

— Мабуть, десь так і було, — сумно посміхнулася Аліса. — Але тепер я повернулася.

Вони сіли в затишному кафе біля вікна. Замовили каву й десерт, і перші хвилини просто мовчали — дивилися одна на одну, немов не вірили, що знову поруч.

— Ну що, розповідай усе, — сказала Дарина, з цікавістю нахиляючись ближче. — Я бачу по твоїх очах — там буря.

Аліса вдихнула.
— Дарин, я заплуталась… Між двома чоловіками, між тим, що правильно, і тим, що відчуваю.
Дарина ледь помітно всміхнулась, але в її очах було співчуття.
— Починай із самого початку. Я тебе слухаю.

І Аліса заговорила. Про Адама, про Дениса, про те, як усе вийшло з-під контролю. Про біль, ревнощі, розгубленість і ту мить, коли серце вибрало замість розуму.

Дарина слухала мовчки. Без засудження, без здивування — лише уважно, як людина, що розуміє кожне слово.

— І що ти тепер думаєш робити? — м’яко запитала вона, коли Аліса закінчила.
— Не знаю, — чесно зізналася та. — Просто хочу зрозуміти, що я відчуваю насправді. І чи варто боротися за те, що, можливо, давно втратило сенс…

Дарина доторкнулася до її руки.
— Ти сильна, Алісо. Але іноді сила — це не триматися. Це дозволити собі відпустити.

Аліса мовчки кивнула, і на очах блиснули сльози, які вона стримувала кілька днів.

Алісо… — після кількох хвилин мовчанки тихо промовила Дарина, опустивши ложечку в чашку. — Можна запитаю щось… особисте?

— Запитуй, — видихнула Аліса, вже передчуваючи, про що піде мова.

— Варвара… — Дарина обережно подивилася їй у вічі. — Вона чия?

Аліса застигла. Її пальці міцно стиснули край чашки, ніби від цього залежало, щоб руки не затремтіли.
— Я… не знаю, — нарешті прошепотіла вона. — Дарин, я не знаю, хто її батько.

— Як це — не знаєш? — подруга не вірить своїм вухам, але одразу бачить біль у погляді Аліси й стишує голос. — Пробач, я не так…

Аліса відвела погляд у вікно, де за склом м’яко сипав сніг.
— Це або Адам… або той чоловік, з яким я… була. — Її голос тремтів, ніби вона вперше вголос вимовила цей страшний спогад. — Тоді мама лежала в лікарні, потрібні були гроші. Велика сума. Я… я не бачила іншого виходу. Це була одна ніч. І я все життя її ненавиджу.

Дарина простягнула руку й накрила долоню Аліси своєю.
— Ти зробила це не зі зла. Ти рятувала маму. Це був відчай, не гріх.

— Але як мені з цим жити? — прошепотіла Аліса, ледве стримуючи сльози. — Кожен раз, коли дивлюся на Варю, я думаю — а раптом вона не від нього? Не від Адама? І мені стає страшно, бо я не хочу, щоб вона колись дізналася…

Дарина подивилася на неї серйозно, але з ніжністю.
— Алісо, ти можеш дізнатися правду. Є тест ДНК. Це не соромно, це потрібно тобі — щоб нарешті перестати мучитися.

— Тест? — Аліса ледь посміхнулася крізь сльози. — А якщо я не готова до відповіді?

— Може, не зараз, — м’яко відповіла Дарина. — Але колись тобі доведеться. Бо жити з невідомістю — це як ходити з каменем на серці.

Аліса зітхнула, поклала голову на долоні.
— Я просто хочу, щоб Варя була щаслива. І щоб минуле більше не переслідувало мене.

Дарина обняла її, не кажучи жодного слова.
Вони сиділи так кілька хвилин — дві жінки, зранені життям, але сильні своїм мовчанням.