Важкі думки

Після цього моменту все навколо, здавалось, завмерло.
Аліса сиділа, спираючись лобом об плече Адама, ще відчуваючи тепло його рук, важкість дихання й запах, який пам’ятала до болю.
Тиша між ними була густою, як туман після бурі.

Вона боялася підняти погляд — знала, що побачить там те, чого не зможе витримати: щирість, біль і любов, яку так довго намагалася забути.
Її пальці все ще тремтіли, коли вона обережно відсторонилася.
— Це… не мало статися, — прошепотіла Аліса, ховаючи очі.

Адам повільно вдихнув, наче намагаючись зібрати думки докупи.
— Може, й ні, — відповів він глухо. — Але я більше не можу вдавати, що не відчуваю тебе.
Він дивився на неї довго, так, ніби хотів запам’ятати кожну рису її обличчя, кожну дрібну зморшку біля очей, що з’являлася, коли вона намагалася стримати сльози.

— Адам… — її голос зірвався. — У нас нічого не вийде. Ти ж знаєш…
— Я знаю лише одне, — перебив він тихо, але твердо. — Я не дозволю більше нікому тебе втратити. Навіть тобі самій.

Вона відчула, як всередині все стискається. Мозок кричав, що це — помилка, але серце билося швидше від кожного його слова.
Вона швидко вийшла з машини, ковтаючи холодне повітря, намагаючись не розплакатися.
Адам не рушив слідом. Він лишився сидіти — стискаючи кермо, з заплющеними очима, намагаючись упіймати запах її парфумів, що ще витав у повітрі.

Тієї ночі ніхто з них не спав.
Вона — від думки, що знову ступила туди, де обпеклася.
Він — від страху, що втрачає її вдруге.
 

Адам зупинив машину біля її будинку. Дощ щойно закінчився, і мокрий асфальт блищав у світлі фар. Усередині авто стояла дивна тиша — та, в якій немає ані злості, ані спокою. Лише напруга й недомовленість.

Аліса дивилася у вікно, стискаючи в руках ремінець сумки, ніби він міг дати їй відповіді на всі питання.
— Приїхали, — тихо сказав Адам, не зводячи з неї очей.
Вона кивнула, не повертаючись до нього.

— Дякую, що підвіз, — прошепотіла.
— Це все, що ти хочеш мені сказати після всього? — його голос прозвучав глухо, але в ньому бриніло щось живе, болюче.
Аліса заплющила очі, вдихнула глибше.
— Я не знаю, що сказати, Адам. Мені треба час. Обдумати все…
Вона відчинила дверцята, але він раптом схопив її за зап’ястя — не сильно, просто щоб утримати ще на секунду.

— Я чекав тебе пів життя, Алісо, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Не змушуй мене знову чекати.

Вона обернулась, подивилась у його очі — і вперше за довгий час побачила в них не лише гнів чи ревність, а біль, що їй знайомий до найдрібнішого подиху.
— Мені треба зрозуміти себе, — тихо відповіла вона й вийшла, зачинивши за собою дверцята.

Адам сидів ще хвилину, вдихаючи її запах, що залишився в салоні, потім повільно натиснув на газ і поїхав, не озираючись.

---

Вдома все було тихо. Мама читала доньці казку, коли Аліса зайшла. Дівчинка кинулась до неї, обіймаючи за шию:
— Мам, ти де була? Я сумувала!

— Я вже тут, рідна, — прошепотіла Аліса, торкаючись її волосся. — Я більше нікуди не піду.

Вони ще довго сиділи в обіймах, доки дитина не заснула на її руках.
Аліса обережно поклала доньку в ліжко й вийшла на балкон. Місто мерехтіло вогнями, а вітер грався її волоссям.

Вона стояла там довго — боса, з чашкою холодного чаю в руках, думаючи про все, що сталося.
Кохання, яке вона вважала зруйнованим, знову проросло крізь біль. Але чи вистачить у неї сил його витримати?
Її серце билося гучно, але відповіді так і не було.

В ту ніч вона не заснула.
В голові весь час лунав його голос:
“Не змушуй мене знову чекати…”