"Зустріч, якої не мало бути”

Я вибігла з будівлі, навіть не відчуваючи під ногами землі. Повітря здавалося важким, наче пил після бурі. Серце билося так сильно, що, здавалося, кожен перехожий міг почути його удари.

Я зупинилася біля парковки, сперлася долонею об холодний метал поруччя. Дихати було важко.
“Треба заспокоїтись… просто вдихни…” — шепотіла я собі.

І раптом — знайомі кроки позаду. Рівні, впевнені, але різкі.
Я відчула його ще до того, як озирнулася.
Адам.

— Алісо, — його голос пролунав твердо, але в ньому тремтіло щось більше, ніж просто гнів.
Я застигла, не обертаючись.

— Не підходь, — прошепотіла, ледь дихаючи. — Будь ласка.

— Після всього, що ти щойно зробила, ти думаєш, я зможу просто стояти осторонь? — він підійшов ближче, і я відчула тепло його тіла за спиною. — Я дивився, як ти віддаєш йому ключі. Як закінчуєш те, чого навіть не мала починати.

Я розвернулася різко, сльози блиснули в очах.
— І що, ти прийшов докоряти мені? Знову?

— Я прийшов зрозуміти, — він знизив голос. — Чому? Чому ти весь цей час дозволяла мені думати, що я тебе втратив?

Я ковтнула клубок у горлі.
— Бо я не знала, як інакше, Адаме. Бо тоді все було зруйновано. Бо я… боялася тебе.

Він зупинився на крок від мене.
— Боялася… мене? — у його голосі промайнув біль. — Ти віриш, що я зміг би тебе образити?

Ми стояли надто близько.
Дихання змішувалося, серця билися в одному ритмі.

— Я не сплю ночами, Алісо, — його голос став майже шепотом. — Я намагався тебе забути. Богом клянуся, намагався. Але коли бачу тебе — все починається знову.

Мої пальці стиснулися в кулаки.
— Не кажи цього, Адаме. Не зараз.

— А коли? — він зробив крок вперед, його очі палали. — Коли ти вийдеш за мого найкращого друга? Коли я бачитиму, як він тримає тебе за руку, а ти усміхаєшся йому так, як колись мені?

— Замовкни, — прошепотіла я, відводячи погляд.

Він торкнувся мого обличчя — несміливо, обережно.
— Я не можу мовчати, коли бачу, як ти страждаєш. І знаю, що ти досі мене…

— Не кажи цього! — я відскочила, серце розривалося. — Бо якщо скажеш, я зламаюсь.

Ми дивилися одне одному в очі.
Усе довкола завмерло — машини, люди, шум міста.
Тільки ми. І наша недомовлена історія.

— Ти вже зламана, — прошепотів він. — І я теж. Без тебе.

— Я більше не можу, — видихнув він, і в наступну мить їхні губи злилися в божевільному, болісному, живому поцілунку.
Він був не ніжний — розпачливий, глибокий, такий, що спалював усе навколо.
Її руки зрадницьки вп’ялися йому в плечі, ніби вона хотіла відштовхнути, але натомість — притягнула ближче.

Адам ковтав її подих, втрачав контроль, відчував, як серце калатає так, ніби зараз вирветься з грудей.
Він жадібно вдихав аромат її волосся, цей знайомий запах, який роками зводив його з розуму.

— Ти зводиш мене з глузду, — прошепотів він їй просто в губи. — Я не можу бачити тебе і не торкатися.
Аліса стояла, важко дихаючи, відчуваючи, як у грудях усе змішалося — біль, кохання, страх, пристрасть.

Вона знала, що треба піти… але тіло не слухалося.
Світ звузився до його рук, його погляду, його шаленого серця, яке билося поруч із її.

Адам майже не пам’ятав, як вони опинилися біля його машини.
До зливи залишалися секунди — небо тріснуло блискавкою, і на скло посипалися важкі краплі.
Він відчинив дверцята, Аліса сіла, не промовивши ні слова. Повітря між ними — густе, електризоване, як перед бурею.

Салон машини огорнув їх теплом і тишею, хоча злива лютувала зовні.
Дихати ставало важко — не через спеку, а через відстань між ними, яка зникала з кожним поглядом.

Адам повільно провів пальцями по її шиї, відчуваючи, як тремтить шкіра.
Аліса заплющила очі, але не відвернулася — наче давно чекала цього моменту.
Її серце билося так сильно, що він чув його навіть крізь шум дощу.

Він дивився на неї — з розпатланим волоссям, збитим подихом, вологими від дощу губами.
Її руки нервово стискали поділ пальта, але очі… очі не могли відвестися від нього.

— Чому ти прийшла тоді? — тихо запитав він.
— Щоб віддати ключі, — прошепотіла вона.

Він нахилився, і їхні губи зустрілися — нестримно, з відчаєм і ніжністю водночас.
Вона відповіла йому, стискаючи його сорочку, ніби боялася, що він зникне, якщо відпустить.
Поцілунок ставав глибшим, руки — відвертішими, подихи — гарячішими.

Машина запітніла, світ за вікном розчинився, лишивши тільки цей простір — вузький, наповнений запахом дощу, шкіри й кохання.
Вони тонули одне в одному, забуваючи про все, що було і що буде.
Тепер не існувало ні минулого, ні майбутнього — лише цей момент, коли два серця билися в унісон, зливаючись у мовчазному зізнанні:
“Я досі тебе кохаю.”

Він нахилився ближче.
Його пальці торкнулися її щоки, ковзнули вниз, зупинилися біля підборіддя.
— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів він. — І все одно я не можу відпустити.

Її подих зірвався. І в ту мить, коли злива вибухнула над містом, Аліса перестала чинити опір.
Він притягнув її до себе — гаряче, відчайдушно, ніби востаннє.
Їхні рухи були сповнені пристрасті, змішаної з болем і спогадами.
Зовні світ розмився у потоках дощу, всередині лишалися тільки вони — двоє, які надто довго стримували почуття.

Коли все стихло, вони сиділи мовчки. Її голова — на його плечі, його пальці — в її волоссі.
Між ними більше не було слів. Тільки тиша і гіркий присмак того, що це кохання — їхній порятунок і прокляття водночас.