Рішення,яке змінило все...

Я довго крутила в руках ті ключі. Маленький металевий брелок... здавалося,це новий початок,але я брехала сама собі
Новий початок?
Скоріше — черговий кінець.

Я вирішила: треба поставити крапку.
Повернути ключі, подякувати — і назавжди закрити цей розділ.

Коли я йшла знайомими вулицями до офісу, у грудях наростав дивний тиск.
Цей шлях я проходила сотні разів — тоді, коли працювала у фірмі Адама.
Тоді все було іншим: я поспішала на роботу з усмішкою, з кавою в руках і легким серцем.
А зараз — лише холод і важкість спогадів.

Вивіска миготіла знайомими літерами, і я мимоволі спинилася.
Серце стиснулося — спогади повернулися лавиною.
Його голос, його погляд, запах кави в кабінеті, наші суперечки, наші дотики…
Я стиснула пальці, наче хотіла розірвати цю невидиму нитку, що досі зв’язувала нас.

Коли я зайшла у фойє, все виглядало так само — мармурова підлога, запах кави, стримані секретарки, дзвін телефонів.
Ніби нічого не змінилося. Тільки я — інша.
І не впевнена, чи сильніша.

— Добрий день, я до Дениса Карпова, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Дівчина за стійкою підняла погляд і люб’язно кивнула:
— Він у себе. Піднімайтесь, вас проведуть.

Я йшла коридором, і серце калатало так, що, здавалося, його чують усі.
 

Я стояла біля дверей кабінету Дениса, стискаючи ключі в долоні. Звідти долинали роздратовані голоси.
Один я впізнала одразу — глибокий, знайомий, той, який я колись любила слухати ночами, навіть коли він просто мовчав.
Адам.

Моє серце зупинилося на мить.
Він тут.
Я не могла повірити.

— Ти перетнув межу, Денис! — почувся його крик. — Ти прекрасно знав, що вона для мене не просто жінка!

— Ти сам її втратив, Адам! — відповів Денис різко, його голос лунав холодно й жорстко. — І не звинувачуй мене в тому, що я зміг зробити її щасливою!

У грудях у мене все стиснулося.
Я зробила крок назад — хотіла розвернутися і піти, поки вони мене не побачили.
Мені не вистачало сил знову стояти між ними.

Але в ту мить двері відчинилися.
На порозі з’явився Денис — злегка розкуйовджений, розлючений, але, побачивши мене, миттєво змінився.
Його погляд став м’яким, навіть теплим, а на обличчі з’явилася звична впевнена усмішка.

— Алісо… — сказав він спокійно, ніби нічого не сталося. — Зайди, будь ласка. Я саме закінчив розмову.

Я ступила в кабінет, відчуваючи, як всередині все стискається.
Адам стояв біля вікна, його кулаки ще були стиснуті, обличчя напружене, погляд — темний, важкий, мов гроза перед дощем.

Наші очі зустрілися.
І світ ніби зупинився.
Я відчула, як усі старі рани знову відкрилися, як тіло пам’ятає кожен його дотик, кожне слово, кожен біль.

— Привіт, — тихо вимовила я.
Адам не відповів, лише ковтнув повітря і відвернувся до вікна.

Денис тим часом легко поклав мені руку на плече, і цей жест ніби розрізав повітря між нами навпіл.
Я відчула, як погляд Адама змінився — в ньому промайнуло щось дикіше, майже тваринне.

— Не хвилюйся, кохана, — вимовив Денис, — у нас із Адамом просто ділова суперечка.

Кохана.
Він це сказав навмисно.
Адам навіть не зрушив з місця, але його щелепи знову напружилися.

Я стояла, мов укопана. Повітря в кабінеті було густим, наче його можна було різати ножем.
Адам — біля вікна, холодний, напружений, мов хижак перед стрибком.
Денис — поруч, самовпевнений, але його очі вже читали тривогу.
А я — посеред них двох, між минулим і теперішнім, між серцем і розумом.

Я глибоко вдихнула.
Тиша стала нестерпною.
Потім я простягнула руку. На долоні блиснули металеві ключі.

— Денисе, — сказала я тихо, але голос тремтів, — ось. Це ключі від квартири.
Я більше там не живу.

Денис застиг.
Його усмішка зникла, обличчя поблідло, очі розширилися.

— Що ти… що це означає? — вирвалося в нього, але він говорив майже пошепки, ніби боявся почути відповідь.

Я зробила крок назад, намагаючись стримати сльози.
— Це означає, що я не можу більше так. Цей фарс має закінчитись.
Я не твоя наречена, Денисе. І ніколи нею не була.

У кімнаті стало ще тихіше.
Лише Адам злегка повернув голову — його погляд зустрів мій.
В очах було все: біль, подив, полегшення і… щось глибше.

Денис різко піднявся зі стільця.
— Ти серйозно зараз?! Ти це кажеш мені при ньому?! — його голос зірвався, у ньому бриніла образа й злість.

Я відвела погляд, не могла дивитися ні на одного з них.
— Я просто втомилася від неправди, — прошепотіла. — І хочу почати жити чесно, без ігор.

Він стояв, дивлячись на мене так, ніби я тільки що вистрілила в нього.
Адам мовчав, але я відчувала, як його погляд пронизує мене наскрізь.

Я зробила крок до дверей.
— Прощавай, Денисе.

І, не озираючись, вийшла.

По коридору я майже бігла, а коли відчинила двері сходової клітки — просто побігла вниз.
Сльози застилали очі, серце калатало так сильно, що я ледь могла дихати.

Вперше за довгий час я не знала, куди йду.
Але знала одне — я більше не хочу жити в чужій грі.
Адам

Я був у кабінеті Дениса, намагаючись стримати злість після нашої останньої сутички. Розмова йшла напруженою,як раптом я побачив її.

Аліса.

Моє серце вдарило так сильно, що я ледве не задихнувся. Вона стояла на порозі — трохи розгублена, красива до болю, така рідна і водночас чужа. Я відчув, як у мені все вскипіло.

Її очі… Господи, я міг дивитися в них вічність. Я пожирав її поглядом, не в змозі відвести очей. Вона опустила погляд, немов боялася мого вогню, але я бачив — вона теж відчуває.

Мене розривало зсередини. Я раптом усвідомив одну страшну і водночас очевидну істину: я більше не хочу її відпускати. Ніколи. Ні йому, ні обставинам, ні часу.

У мене тремтіли руки — від бажання доторкнутися, притягнути її, відчути тепло її тіла. У голові роїлися думки: «Моя. Вона завжди була моя. І буде. Я не віддам її Денису. Я нікому не віддам її».