Розмова з Денисом

Наступного дня Денис приїхав до Аліси. Він був напружений, але намагався триматися спокійно.

– Алісо, – почав він, – я хочу вибачитися за свою поведінку вчора. Я перегнув палицю, ревнощі взяли гору. Це була моя помилка.

Вона мовчала, лише уважно дивилася на нього, чекаючи продовження.

– Ти для мене важлива, – його голос злегка тремтів. – Тому я більше не хочу відкладати. Нам потрібно якнайшвидше одружитися.

Аліса здригнулася від несподіванки.

– Чому так швидко? – запитала вона тихо. – Ти ж знаєш, що я вагаюся… Денисе,я давно хотіла з тобою поговорити,можливо, ми зовсім різні люди. Ми не завжди розуміємо один одного… Як ми зможемо бути разом усе життя?

Її слова вдарили Дениса, наче холодний душ. Його погляд потемнів.

– То ти сумніваєшся в нас? – його голос став жорсткішим. – Після всього, що я для тебе зробив?

– Я просто … – Аліса відвела очі, намагаючись пояснити.

Але Дениса вже охопив гнів. Він різко стиснув кулаки, ледь стримуючи себе, і в його очах спалахнула образа.

– Значить, ти готова відмовитися від мене тільки через свої сумніви? – різко промовив він. – Ти не розумієш, що іншого шансу може й не бути!
 

Аліса відчувала, як напруга між ними росте, і зробила крок назад.

– Денисе, я не хочу сваритися… – її голос був тихим, але твердим. – Просто прошу трохи часу.

– Час? – він гірко засміявся. – Ти весь час просиш час. Скільки ще? Поки тобі хтось інший не сподобається?

– Ти несправедливий! – обурилася вона. – Я ніколи не давала тобі приводів так говорити.

– А ти впевнена? – його погляд був холодним, мов лід. – Ти постійно віддаляєшся від мене, відштовхуєш, мов я чужий. Як я маю це розуміти?

– Ти мене душиш своїм контролем! – зірвалася Аліса, її очі наповнилися слізьми. – Постійно вимагаєш, щоб усе було так, як ти хочеш. А я теж маю право на свої почуття!

Її слова боляче вдарили по Денису. Він відчув, як у грудях піднімається хвиля люті, але вчасно стримався, лише різко відвернувшись.

– Добре, – промовив він крізь зуби. – Якщо ти так вважаєш, то, може, ми справді не підходимо одне одному.

У кімнаті запала важка тиша. Аліса відчувала, як серце стискається від сказаного ним, але гордість не дозволила зробити крок назустріч.

Вона лише прошепотіла:
– Можливо, ти правий…

Її голос зламався, а Денис, не витримавши напруження, різко взяв куртку й попрямував до виходу.

Двері грюкнули так, що у вікнах задзвеніли шибки.

Аліса залишилася одна, з відчуттям,що вона все робить правильно....

Аліса

Після всього, що сталося, я зрозуміла — не можу більше жити коштом Дениса.
Мене душило відчуття, що я комусь зобов’язана, що моя свобода — лише ілюзія.

Я багато днів шукала роботу. Обдзвонювала компанії, ходила на співбесіди, отримувала відмови. Кожного разу, коли чула «ми вам зателефонуємо», усередині щось стискалося. Але я не здавалася.
Я знала: мушу стати на ноги сама.

І от одного ранку, коли вже майже втратила надію, мені зателефонували з невеликої фірми — шукали офіс-менеджера.
Я прийшла на співбесіду з внутрішнім хвилюванням, але вийшла звідти з усмішкою.
Мене прийняли.

Фірма була невеликою — всього кілька кабінетів, тепла атмосфера, приємні люди. І головне — я відчувала, що потрібна.
Після першого робочого дня я йшла додому під дощем, і мені хотілося сміятися — вперше за довгий час від полегшення.

Я зняла невеличку однокімнатну квартиру на околиці міста. Нічого розкішного — старий будинок, але затишно.
Ми з мамою переставили меблі, зробили маленький куточок для донечки.
На підвіконні поставили вазон, щоб було «по-домашньому».

Увечері, коли дитина заснула, я сиділа біля вікна з чашкою чаю й дивилася на міські вогні.
Я більше не була чиєюсь “протеже”, не чиясь тінь.
Це був мій шлях.
І, можливо, уперше я відчула справжню свободу.