Напружений вечір

Вечір був уже на завершенні, але напруга в повітрі не розсіювалась. Коли ми з Денисом вийшли на парковку, прохолодне київське повітря трохи освіжило голову, та ненадовго. Біля чорного позашляховика стояв він — Адам. Поруч із ним, демонстративно вчепившись у його руку, стояла Каріна. Вона посміхалася своїм штучним глянцевим обличчям, але очі все одно пильно стежили за мною.

Адам же дивився лише на мене. Його погляд упирався в кожен рух, ніби хотів прочитати, що відчуваю. Денис помітив це відразу — його рука міцніше стисла мою, так сильно, що майже заболіло.

— Чудовий вечір, правда? — холодно кинув Адам, кидаючи короткий погляд на Дениса.
— Безперечно, — відповів Денис рівним, але крижаним тоном. — Особливо, коли поряд правильна людина.

Я відчула, як він демонстративно провів великою рукою по моїй талії, пригортаючи ближче. Серце калатало так, що аж у вухах дзвеніло. Я ледве трималась на ногах від напруги.

Адам мовчав, але його погляд прожигав мене наскрізь.

— Нам пора, — різко сказав Денис, відчиняючи дверцята своєї машини.

У дорозі тиша була гнітюча. Я сиділа, стискаючи руки на колінах, намагаючись заспокоїтись. Але, як тільки ми виїхали з парковки, Денис заговорив, і його голос був наповнений злістю:

— Алісо, ти навіть не уявляєш, як на тебе дивився Адам. І мені здається, ти не була байдужою.

— Денисе… — я зітхнула. — Це неправда. Я не хотіла його бачити. Це було несподівано.

— Несподівано? — він різко повернув голову в мій бік. — Та я бачив, як ти тремтіла, як ти ловила його погляд. Думаєш, я сліпий?

Я мовчала. Слова застрягли в горлі, а серце стискалося. Він мав рацію — я все ще щось відчувала. І від цього було ще важче.

Денис ударив кулаком по керму:
— Я не збираюся ділити тебе ні з ким, особливо з ним!

Я заплющила очі, бо не знала, що відповісти.

— Денисе, досить! — я не витримала, голос мій зірвався. — Ти все перебільшуєш! Так, я розгубилася, коли побачила його, але це не означає, що я щось до нього відчуваю!

— Розгубилася? — він гірко засміявся, стиснувши кермо так, що побіліли пальці. — Ти думаєш, я не бачу, як твої очі загорілися, коли він подивився на тебе?

— Денисе, прошу тебе… — я заплющила очі. — Відвези мене додому. У квартиру.

Його різкий погляд впився в мене, обличчя налилось злістю.
— У квартиру? — повторив він тоном, сповненим болю й ревнощів. — Щоб що? Щоб сидіти там сама і згадувати його?

— Ти несправедливий… — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі підступає клубок. — Мені треба час. Я не можу зараз говорити, коли ти звинувачуєш мене в тому, чого я не робила.

Денис глибоко вдихнув, на мить закрив очі, намагаючись взяти себе в руки. Його щелепа сіпалась від напруги. Я бачила, як він бореться сам із собою, щоб не зірватися ще сильніше.

— Ти не розумієш, Алісо, — його голос став тихішим, але ще різкішим. — Я можу витримати що завгодно. Але не твоїх почуттів до нього.

— Я попросила… відвези мене додому, — твердо повторила я, ковтаючи сльози.

У машині повисла тиша. Він більше не відповів. Лише з силою натиснув на газ, і місто злилося у суцільну стрічку вогнів за вікном. Його пальці так і не відпустили кермо, але я відчувала — всередині він розривався між бажанням накричати і бажанням обійняти мене, щоб не відпускати.

Коли ми під’їхали до мого будинку, він різко загальмував.
— Добре, — сухо кинув він. — Як хочеш.

Я відчинила дверцята, але перед тим, як вийти, обернулась. Його погляд був темним, у ньому палало все — ревнощі, біль, злість і любов водночас.

Я вийшла, дверцята грюкнули, а його машина вже за секунду зникла за рогом.

---

Я впала на диван, навіть не вмикаючи світло. Мені здавалося, що в голові знову й знову відтворюється одна і та сама сцена: його погляд.
Адам.

Його очі я відчувала буквально фізично — наче він досі стояв переді мною. У них було стільки сили, стільки нерозказаного болю і водночас... тепла. Це було небезпечно. Дуже небезпечно.

Я заплющила очі, але це не допомогло. Його обличчя спливало переді мною щоразу, коли я намагалася відволіктись. Його риси, усмішка, навіть та пауза, коли він хотів щось сказати, але стримався.

Я знала: мої думки про нього тільки сильніше дратуватимуть Дениса, якщо він відчує. Але я не могла контролювати це. Минуле відкрило двері, і Адам увійшов у нього, навіть не спитавши дозволу.

У грудях щось стискалося, наче я зраджую — і водночас наче оживаю.

Я лягла, але сон не приходив. Лише образи — я й Адам, той день, коли ми востаннє були разом, його руки, що тримали мене так, ніби я була найціннішим у світі.

Сльоза скотилась по щоці. Я знала: це лише початок. Бо тепер він поруч. І цього вже не змінити.

Ранок почався звично, але я відчувала всередині дивний неспокій. Сон був уривчастим, і думки про Адама не залишали мене до самого світанку. Та часу роздумувати не було — маленькі ручки вже смикали мене за плече.

— Мам, вставай, ми ж у садочок спізнимось! — голосочок донечки був такий щирий і дзвінкий, що моє серце розтануло.

Я підвелась, взяла її на руки й міцно притулила до себе. Вона запахла дитинством і щастям. Це був єдиний промінь світла серед усіх моїх сумнівів.

— Добре, сонечко, зараз зберемося, — усміхнулася я, гладячи її по волоссю.

На кухні вже пахло свіжою кавою — мама прокинулась раніше й традиційно взяла на себе частину турбот.

— Доброго ранку, — сказала вона, дивлячись на мене пильним материнським поглядом. — Ти знову майже не спала, так?

Я лише знизала плечима, намагаючись уникнути зайвих розпитувань, але вона знала мене краще за будь-кого.

— Все добре, мам, просто важкий день був, — відповіла я, намагаючись усміхнутися.

Мама мовчки поставила переді мною чашку кави.

— Знаєш, — тихо почала вона, — ти можеш обманути кого завгодно, але не мене. Я бачу, що тебе щось точить зсередини.

Я відчула, як грудна клітка стискається. Хотілося виговоритися, розповісти все, що на душі, але я боялася навіть вимовити його ім’я.