Нове життя

Наступного дня 

-Аліса, відчини, це я! — у двері постукав Денис, і голос його звучав радісно, з ноткою нетерпіння.

Аліса відчинила, трохи здивована його несподіваною появою.

— Денис? Ти ж мав бути ще у Києві

Він увійшов у дім, тримаючи в руках букети — один для Аліси, інший для її мами. Його очі сяяли.

— Я закінчив усі справи швидше. І знаєш… я не можу більше чекати. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Київ. Прямо зараз.

Аліса розгублено зітхнула, спершись на дверну раму.

— Зараз? Денисе, це так несподівано… У мене тут робота, мама, дитина… Як ми отак все кинемо?

Він підійшов ближче, взяв її за руки.

— Алісо, я все вже вирішив. Ти не уявляєш, як мені важливо мати тебе поруч. В Києві в мене є квартира — простора, затишна. Ти, мама і твоя донечка зможете жити там. Я хочу, щоб ми були разом, і щоб ти відчула, що твоє життя змінюється на краще.

Її очі наповнилися сумнівом. Усередині серце стискалося, бо в думках постійно спливав Адам.

— Я не знаю… — прошепотіла вона. — Це так раптово. Я не готова.

— Ти готова, — м’яко перебив Денис. — Просто боїшся. У Харкові тебе тримають лише спогади, біль і робота, яку ти вже ненавидиш. Я прошу тебе — почни нове життя зі мною. Дай шанс собі. Дай шанс нам.

Мама вийшла з кухні, почувши їхню розмову. Вона подивилася на доньку уважно, проникливо.

— Алісо, він правий. Тут тобі важко. Може, варто спробувати? Я завжди буду поруч із тобою.

Аліса стояла мовчки, вагаючись. Потім глибоко зітхнула й кивнула.

— Добре. Поїхали.

Денис обійняв її з полегшенням.

— Ти не пожалкуєш.

Вони почали збирати речі. Мама допомагала, а донька радісно бігала кімнатою, запитуючи, куди вони їдуть.

Уже за кілька годин вони сиділи в машині, залишаючи позаду Харків.

У Києві Денис відвіз їх до своєї квартири в новобудові — простора вітальня, сучасний інтер’єр, велика дитяча кімната.

— Тепер це твій дім, Алісо, — сказав він, відчинивши двері.

Вона обвела все поглядом, намагаючись відчути радість, але десь глибоко в душі залишалася порожнеча, яку не могла заповнити навіть нова квартира.

Перші дні в Києві для Аліси були схожі на дивний сон. Квартира, куди поселив її Денис, була великою й сучасною: панорамні вікна, вид на центр міста, стильні меблі. Мама з донькою одразу почали облаштовуватися, а от Аліса почувалася… чужою.

Вона прокидалася вранці, виходила на балкон і довго дивилася вниз на галасливі київські вулиці. Машини, люди, рекламні вогні — все було зовсім інше, ніж у Харкові. І хоча все довкола ніби кричало: «це новий початок», всередині її стискала порожнеча.

Увечері Денис заїхав подивитися, чи все гаразд. Він привіз пакети з їжею, кілька коробок із книжками та дрібницями для доньки.

Денис:
— Як вам тут? Тобі подобається квартира?

Аліса (обережно):
— Так… Вона гарна. Дякую, що подбав про нас.

Він уважно подивився їй у вічі, наче намагаючись прочитати її справжні думки.

Денис:
— Я бачу, ти ще вагаєшся. Але дай собі трохи часу. Ти відчуєш, що це правильне рішення.

Коли він пішов, Аліса залишилася на самоті зі своїми думками. Вона взяла телефон, відкрила стару галерею з фотографіями. Там було багато світлин, але її погляд завжди спинявся на одній — на знімку з Адамом.

Вона пригадала його руки, його голос, ту мить, коли він вперше сказав, що кохає її. І серце стислося болем: «Навіть у Києві, навіть серед усього нового я все одно тікаю від самої себе. Але від Адама — ніколи».

Вночі Аліса довго не могла заснути. Київський шум за вікном звучав наче гул її власних думок.
 

Ранок у квартирі почався спокійно. Аліса приготувала сніданок для доньки й мами, намагаючись відволіктись дрібними домашніми справами. Вже майже звикала до того, що в Києві все швидше, голосніше, напруженіше.

Денис зателефонував їй після обіду.

— Алісо, ввечері збирайся. Ми йдемо на конференцію. Це важлива міжнародна подія, і я хочу, щоб ти була поруч.

— Конференція? Денисе, я навіть не знаю, як себе там поводити… І взагалі, можливо, краще тобі самому?

— Відмови не приймаються. Я приїду за тобою о сьомій. Будь готова.

Він поклав слухавку, не давши їй нічого додати.

Аліса стиснула телефон у руці, відчуваючи, як у грудях наростає неспокій. Вона ще не встигла оговтатися від переїзду, а тепер мала йти «в ролі» його супутниці на офіційний захід.

— Доню, що трапилося?

— Денис хоче, щоб я пішла з ним на конференцію. Каже, що відмови не приймаються

— Він просто показує, що ти для нього важлива. І, можливо, це твій шанс заявити про себе в цьому місті.

Аліса мовчала. Усередині в неї все протестувало проти такого тиску, але водночас у глибині душі вона розуміла: в Харкові її нічого не тримало, а тут, у Києві, починався новий розділ її життя.

Вона підійшла до шафи, провела рукою по вішалках із сукнями. Очі наповнились тривогою й нерішучістю.

«Якщо піду, то офіційно стану його супутницею. Чи готова я до цього?» — питала вона себе, не знаходячи відповіді.

Вечір. Київські вулиці потопали у вогнях, і Аліса нервово поправляла сукню перед дзеркалом. Вона вибрала найгарнішу — чорну, що підкреслювала її фігуру. Макіяж вийшов стриманий, але елегантний, волосся вона завила легкими хвилями.

Мама лише посміхнулась, побачивши доньку:
— Доню… Ти виглядаєш так, ніби йдеш підкорювати світ.

Дзвінок у двері. Серце Аліси враз прискорилося.

На порозі стояв Денис у класичному темному костюмі. 

Він завмер, поглянувши на Алісу.

— Алісо… Ти виглядаєш неймовірно. Я навіть не очікував…

— Сподіваюсь, я не переборщила?

— Переборщила? Ти зараз виглядаєш так, що половина залу дивитиметься тільки на тебе.

Він галантно простягнув їй руку. Аліса вагалася мить, але все ж поклала свою долоню в його.

У машині вона відчула запах дорогого шкіряного салону, музику на фоні й легкий аромат парфумів Дениса. Він уважно поглядав на дорогу, але час від часу ковзав поглядом на неї.