Звільнення Аліси

Аліса сиділа в маленькому кафе неподалік офісу. Вона взяла собі чай і легкий салат, намагаючись відволіктись від важких думок, які останнім часом не покидали її голову. Денис… весілля… Адам… усе переплуталося, а в серці — суцільна розгубленість.

Та спокій тривав недовго.
До її столика різко підійшла молода жінка, обличчя якої палало від злості.

— Це ти?! — різкий голос змусив Алісу здригнутися.
Вона підняла очі й розгублено подивилася на незнайомку.

— Перепрошую?.. — тихо вимовила вона.

— Не прикидайся, — та майже крикнула, привертаючи увагу відвідувачів. — Ти думаєш, я нічого не знаю? Думаєш, якщо ти мила і прикидаєшся невинною, то маєш право красти чужих чоловіків?

Аліса сполотніла.

— Ви… ви помиляєтесь, я нічого…

— Мовчи! — дівчина перебила її. — Ти жінка легкої поведінки, саме такою всі тебе й бачать. Не соромно? До чужого чоловіка лізти? До мого Артема!

Ці слова різонули, наче ножем.
Аліса завмерла. Вона не одразу зрозуміла, про кого йде мова, але через мить у голові з’явилося ім’я — Сохуцький Артем. Той самий колега, який останнім часом занадто часто намагався бути поруч.

Вона відчула, як кров відхлинула від обличчя, а всередині піднявся сором і безсила образа. Всі в кафе вже дивилися на неї — хто з цікавістю, хто з осудом.

Аліса хотіла сказати, що вона ні в чому не винна, що вона не давала Артему жодного шансу, але слова застрягли в горлі. Їй здавалося, що будь-яке виправдання тільки принизить її ще більше.

Дівчина, кинувши останній гнівний погляд, розвернулася й вибігла з кафе, залишивши Алісу на самоті серед десятків чужих очей.

Аліса сиділа, стискаючи чашку в руках так сильно, що пальці побіліли. Їй хотілося зникнути, розчинитися в повітрі. Усередині вирувало почуття сорому, несправедливості й болю. Вона розуміла: тепер у колективі підуть плітки.

Її обурювало й те, що Артем сам дозволив собі надмірну увагу, а винною виставили її. І ще — їй було боляче, бо вона й так ледве трималася, а тут доля знову знущалася.

Аліса покинула кафе і зайшла в свій кабінет , руки все ще тремтіли після сцени в кафе. Вона бачила перед очима обличчя тієї дівчини, її злі слова, які, мов лезо, врізалися в серце. Сором пік так, що хотілося провалитися крізь землю.

В двері постукав Артем Сохуцький.
— Алісо, що сталося? Ви якась сама не своя ..? — він говорив спокійно, ніби нічого й не сталося.

Аліса підвела на нього очі, в яких горіли і сльози, і гнів.
— Що сталося? — її голос зірвався. — Та через вас сталося! Ви розумієте, що сьогодні до мене підійшла якась жінка і назвала мене… — вона затнулася, але все ж закінчила, — жінкою легкої поведінки! Через вас, через ваші ігри! Яке право ви мали ставити мене в таку ситуацію?!

Артем нахмурився, зробив крок ближче.
— Це якась помилка. Я ніколи…

— Помилка? — перебила вона. — Це ви своїми «знаками уваги» все зруйнували. Ви навіть не подумали, що у вас є особисте життя, стосунки, якісь жінки поряд, і що ваші недомовки й погляди можуть зламати мою репутацію! А я не дозволю більше нікому принижувати мене так! Ніколи!

Аліса різко піднялася зі стільця, її руки стиснулися в кулаки.
— Я звільняюсь. Чуєте? З цього моменту між нами не може бути ні роботи, ні спілкування. Досить.

В кімнаті запала тиша. Артем мовчав, наче не вірив, що вона справді наважилася.
Аліса ж відчувала, як у грудях спадає тяжкість. Це рішення боліло, але воно було єдиним, яке могло врятувати її від подальшого приниження.

Вона взяла свою сумку, навіть не озирнулася на Сохуцького — і вийшла з кабінету, грюкнувши дверима.