Рішення розпачу

Двері подзвонили, і Аліса швидко витерла сльози, які ніяк не хотіли висихати з останніх днів. На порозі стояв Денис — усміхнений, підтягнутий, з величезним букетом білих троянд. Він виглядав щасливим, наче світ належав йому одному.

— Привіт.. — м’яко промовив він, простягаючи квіти.
— Привіт… — Аліса взяла букет, відчуваючи, як її пальці тремтять.

Денис зайшов у дім, і мама Аліси одразу зустріла його теплою усмішкою. Вони розмовляли легко: про роботу Дениса, про його сім’ю, про майбутнє. Він умів справити враження — вихований, упевнений у собі, з правильними словами й спокійним тоном. Мама навіть кілька разів щиро засміялась, спостерігаючи, як він намагається сподобатися.

Аліса сиділа поруч, слухала їхню бесіду й відчувала, як серце стискається від болю. Вона дивилася на Дениса — і бачила в ньому все: стабільність, доброту, бажання зробити її щасливою. Але не бачила одного — того вогню, що колись палав у ній поруч з Адамом.

Коли Денис взяв її за руку й серйозно промовив:
— Алісо, я не хочу тиснути ,але хотів  запитати… Яке рішення ти прийняла? —

Мама завмерла, а в домі настала тиша.

Аліса відчула, як серце закричало: “Ні! Це не твоє! Твоє — там, де Адам, де справжнє почуття, навіть якщо воно болюче!” Але замість цього з її вуст зірвалося тихе:
- Я згідна бути твоєю дружиною , Денисе....

Денис піднявся й обійняв її, щасливо засміявся, цілуючи її у скроню. Він сяяв, мов дитина, якій подарували найбільшу мрію.

Аліса ж сиділа нерухомо, відчуваючи, як у грудях щось ламається. Вона сама не розуміла, навіщо сказала ці слова. Можливо, хотіла довести собі, що може почати з чистого аркуша. Можливо, хотіла змусити серце замовкнути.

Мама ж дивилася на доньку уважним, проникливим поглядом. Вона бачила фальш у її посмішці, бачила порожнечу в очах. І в ту мить серце матері підказало: донька прийняла рішення не серцем, а розпачем.

Вечір. Денис поїхав додому окрилений та щасливий. Будинок знову оповила тиша. Аліса стояла біля вікна, стискаючи в руках уже трохи зів’ялі троянди. Серце билося глухо, ніби під тягарем каменю.

Мама тихо підійшла й поклала долоню на плече доньки.
— Доню… — її голос був лагідним, але водночас сповненим тривоги. — Я дивилася тобі в очі, коли ти сказала “згідна”. І знаю — ти не кохаєш його.

Аліса повільно відвернулась, ніби боялася зустрітися з цим проникливим материнським поглядом.
— Мам, не треба… — прошепотіла вона. — Все вже вирішено.

— Невже ти думаєш, що зможеш жити так усе життя? — мати зробила крок ближче. — Шлюб без кохання — це в’язниця, Алісо. Ти занадто молода, аби себе ховати за цими стінами.

Очі Аліси блиснули слізьми. Вона здавалася такою крихкою, наче ще одне слово — і вона розіб’ється.
— Мамо, назад шляху немає. — Її голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. — Я маю вчитися жити без серця. Може, з часом стане легше… Денис хороший, він заслуговує на це.

Мати схопила її за руки, стискаючи їх міцно, немов намагаючись передати доньці свою силу.
— Ти заслуговуєш на щастя, чуєш? — її очі наповнились сльозами. — Не обманюй себе, доню.

Аліса тихо похитала головою.
— Я вже зробила свій вибір.

Вона обережно вивільнила руки й пішла до своєї кімнати, залишивши маму в коридорі. Тільки коли двері зачинилися, мати дозволила собі заплакати. Вона відчувала: донька загнала себе в пастку власного відчаю.

Аліса ж, впавши на ліжко, притиснула до грудей подушку й заплющила очі. Всередині кричала душа, та вголос вона повторювала лише одне:
“Назад дороги немає…”

---