Тінь замість неї

Адам

Я ніколи не думав, що можна так жити — дихати, рухатися, говорити, але відчувати, що всередині ти мертвий. Порожній. Без неї.

Аліса… я стільки разів уявляв, як прокидаюся поруч, як відчуваю запах її волосся, її теплі пальці, що торкаються мого обличчя. І щовечора, коли залишався наодинці, мене розривало зсередини: чому вона пішла? Чому втекла від мене, залишивши лише тінь замість себе?

Я намагався переконати себе, що все правильно. Що, мабуть, так має бути. Що якщо вона вирішила піти — значить, так краще для неї. Але кожна клітина мого тіла кричала протилежне: краще було зі мною, краще було нам разом.

Я боровся сам із собою. Сто разів брав телефон, щоб подзвонити. Щоб почути її голос. Щоб сказати, що я не можу без неї, що я зламаю будь-які стіни, тільки б вона повернулася. Але так і не натиснув кнопку виклику. Гордість, біль, страх відмови — усе тримало мої руки, мов кайдани.

Дні ставали однаковими. Я приходив у дім, де її не було. І тиша мене вбивала. Я засинав і прокидався сам.

Іноді я ненавидів її. За те, що вона пішла. За те, що зробила вигляд, ніби ми нічого не варті. За те, що позбавила мене права боротися за нас. А потім ця ненависть змінювалася на розпачливу любов, яка душила, спалювала, не давала дихати.

Я дивився на інших жінок. Вони посміхалися, торкалися мого плеча, намагалися бути поруч. Але нічиї очі не світилися так, як її. Нічиї руки не були такими рідними. Ніхто не міг замінити її.

Іноді я ловив себе на думці: може, поїхати до неї щнову? Просто встати під дверима й вимагати відповіді. Але я знав — якщо вона не захотіла залишитися тоді, нав’язувати себе зараз — це марно.

Я дуже страждав без неї. І все одно… я жив. Але жив так, ніби в мені відрізали найважливішу частину. І ця рана ніколи не загоювалась.
 

Я думав, що вже відчув найбільший біль у своєму житті. Але я помилявся.

Того дня вона мені сказала, що в неї є інший. Я спочатку не повірив. Усередині все заперечувало це. Вона не могла… Вона не така… Але слова впали в мою душу, як отрута, і почали роз’їдати мене зсередини.

Мене кинуло в холодний піт. Перед очима промайнуло все наше минуле — її усмішка, наші ночі, її голос, що шепотів моє ім’я. І раптом ця картина перекреслилася: поряд із нею вже не я. Не я! Хтось інший торкається її так, як колись я. Хтось інший дивиться в її очі.Вона весь час обманювала мене...

У грудях піднялася хвиля ненависті, гніву, образи. Я бив кулаками стіну, розривав себе питанням: Чому він, а не я? Чим він кращий? І водночас розумів — немає відповіді, яка б зняла цей біль.

Я відчув, що втратив її остаточно. Ні, не тому що вона пішла. А тому що вона змогла віддати своє серце іншому. Це був удар, який розтрощив мої останні надії.

Тієї ночі я довго сидів у темряві, стискаючи в руках склянку, навіть не помічаючи, як вона тріскається від напруги моїх пальців. Кров стікала по долоні, але я нічого не відчував. Біль був глибше, ніж фізичний.

Я зрозумів: усе. Крапка. Якщо вона змогла забути, змогла впустити іншого — значить, ми померли. Наша історія закінчилась.

Я вирішив. Вичеркнути. Назавжди.

Я зібрав усі її речі, які досі тримав. Наші фотографії, навіть ту подушку, яку обіймав ночами. Я викинув усе. Розбивав, рвав, палив, аби не залишилося жодного сліду.

Я закрив двері в минуле. Біль нікуди не подівся, він ще довго точив мене зсередини, але я присягнувся самому собі: більше не дозволю цій жінці керувати моїм життям. Не дозволю любові, яка зрадила мене, тримати мене на колінах.

Я прокляв її ім’я в своїй пам’яті й вирішив — відтепер я живу без Аліси. Ніби її ніколи й не було.

Я намагався почати все заново. Вперше за довгий час вийшов у люди, знову одягнув дорогий костюм, повернувся до роботи, вдаючи, що всередині все добре. Люди навколо дивилися на мене й бачили успішного, впевненого чоловіка. Вони не знали, що кожен мій крок — це боротьба із самим собою.

Я навчався жити без неї. Навчався прокидатися і не шукати очима її силует поруч. Навчався засинати без того ніжного шепоту, який колись заспокоював мої найглибші тривоги. Навчався ходити вулицями й не сподіватися раптом зустріти її серед натовпу.

Я створював нове життя, але воно було порожнім. Усе, що робив, нагадувало мені про неї.
Кава вранці — колись ми пили її разом.
Дощ за вікном — вона любила дощ і завжди сміялась, коли краплі стікали по склу.
Навіть мої успіхи в бізнесі здавалися нікчемними, бо я не міг поділитися ними з нею.

Я змушував себе зустрічатися з іншими жінками. Вони були красиві, розумні, доглянуті. Але жодна не викликала у мені того, що викликала Аліса. Їхні поцілунки здавалися холодними, їхні обійми — чужими. Я дивився їм у вічі й бачив там пустоту. А в моїй уяві весь час стояв інший образ — ті самі карі очі, які я клявся забути.

Я сміявся на вечірках, жартував, пив віскі й робив вигляд, що живу повним життям. Але всередині мене сидів той самий біль, що розривав мене на шматки. І коли я залишався наодинці, маска падала. У тиші мого дому звучав лише її голос.

Я знав: я зробив правильно. Я викреслив її. Я врятував себе від ще більшого приниження. Але правда була страшна — я все одно продовжував кохати її. І це кохання було, як повільна отрута, що роз’їдала мене зсередини, не даючи дихати.

Я будував нове життя. Та на руїнах серця новий дім не зводиться.