Несподівана правда

Ранок почався для Аліси несподівано. Вона саме збиралася відвести Варвару в садочок, коли біля будинку зупинилася знайома машина. Вийшов Денис Карпов, спокійний і усміхнений, наче нічого особливого не сталося вчора ввечері.

— Доброго ранку, Алісо, — сказав він, дивлячись на неї теплими очима. — Дозволь сьогодні я відвезу вас із Варварою.

Аліса на мить розгубилася, але відмовляти не змогла. Варвара зраділа, коли побачила хрещеного.

В дорозі, після того як вони залишили Варвару у садочку, в машині запанувала м’яка тиша. Денис порушив її першим:

— Вона так виросла, твоя донька… Я навіть не вірю, що пройшов уже цілий рік. — Він усміхнувся. — Я пишаюся нею і тобою, Алісо.

Аліса кивнула, намагаючись приховати хвилювання.
— Дякую, Денисе… Вона й справді моя найбільша радість.

Він на мить замовк, ніби зважував слова.
— Я чув новини… Не знаю, чи ти вже знаєш. — Денис зробив паузу і подивився на неї краєм ока. — Адам… він скоро одружується.

Ці слова різонули Алісу по серцю, немов ножем. Вона відчула, як усередині все обірвалося, але зовні залишалася спокійною. Вона стиснула пальці на колінах, стримуючи себе.

— Правда? — її голос прозвучав рівно, майже байдуже. — Ну що ж… бажаю йому щастя.

Денис подивився на неї довше, ніж слід. Він бачив, що ця новина зачепила її, але не став тиснути.
 

Аліса відвернула погляд у вікно, щоб не показати, як у її очах блиснула волога. Вона намагалася переконати себе, що давно повинна відпустити Адама, але серце вперто нагадувало, що це ще не так.

Її розривав внутрішній біль, але перед Денисом вона залишалася спокійною, майже холодною.

— Дякую, Денисе, — тільки й промовила вона.

Машина плавно зупинилася біля офісу, а її душа залишилася в хаосі почуттів.

Аліса зайшла в офіс, але відчувала, ніби крокує крізь густий туман. Її колеги привітно посміхалися, щось питали, але слова долітали до неї приглушено, неначе крізь скло. Усередині був лише один голос — новина про Адама.

«Він одружується… Одружується…» — ця думка не давала спокою.

Аліса сіла за робочий стіл, відкрила документи, але рядки зливалися перед очима. У серці важко відгукувався біль — не різкий, а глухий, нестерпний, який давив ізсередини. Вона відчувала, як земля під ногами хитається.

Вона уявила Адама в костюмі, з щасливою усмішкою, поруч інша жінка — наречена. І ця картинка різала їй душу на шматки.

— Алісо, все гаразд? — запитала одна з колег, нахилившись до неї.

Вона миттєво напнула на обличчя маску спокою.
— Так, усе добре, просто не виспалася.

Ніхто й не здогадувався, що всередині вона ледве стримує сльози.

Аліса відвернулася до вікна, зробила глибокий вдих. Вона сама собі наказувала: “Ти мусиш триматися. У тебе є Варвара. Ти не маєш права розсипатися через нього.”

Та серце не слухалося. Там жила пам’ять про кожен дотик, кожне слово Адама, його погляд, його обійми. І тепер уявлення, що все це назавжди належатиме іншій, було майже нестерпним.

Її очі знову наповнилися вологою, але вона швидко схилилася над паперами, щоб ніхто не помітив. Усередині точилася боротьба: розум вимагав відпустити, серце кричало, що досі кохає.

Вона тихо прошепотіла сама собі:
— Господи, дай мені сили пережити це…

Увечері, коли Варвара вже спала, квартира була тиха, майже гнітюче порожня. Аліса сиділа на підлозі біля дивана, обійнявши коліна руками. Її плечі тремтіли, а очі палали від стриманих протягом дня сліз.

Вона більше не могла тримати маску. Серце розривалося.

— Я сама винна… сама, — шепотіла вона, ховаючи обличчя в долонях. — Я ж прогнала його… Я ж закрила двері перед ним…

У пам’яті сплив той день, коли вона вирішила піти від Адама. Його здивований і водночас зранений погляд. Як він намагався щось сказати, пояснити, втримати, а вона, тремтячи, все одно втекла.

Вона вірила, що так буде правильно. Що так вона захистить себе і Варвару від болю, від невизначеності, від страхів. Але тепер це рішення здавалося найбільшою помилкою її життя.

— Він би не одружувався з іншою, якби я залишилася… — виривалося з грудей. — Він би був зі мною, ми були б разом…Якби донька була його...

Аліса ридала беззвучно, щоб не розбудити доньку, стискаючи пальці до болю. Вона відчувала, як провина важким каменем давила на груди.

“Ти сама зруйнувала своє щастя. Ти сама втекла. Ти сама залишила його. А тепер хто винен? Він? Ні. Лише ти…” — цей голос у голові не давав спокою.

Їй хотілося вийти на вулицю, подзвонити, написати Адаму хоча б одне слово, але вона знала — пізно. Він іде в інше життя. Життя без неї.

Вона сиділа у темряві, відчуваючи, ніби світло навколо потухло разом із її надією.