Знайомство з новими людьми

В офісі нова рутина вже стала для Аліси буденністю: кава з колегами зранку, переклади термінових документів, зустрічі з клієнтами, які щоразу давали їй упевненість у власних силах. Але поступово вона почала помічати, що один із директорів компанії — Сохуцький Артем — звертає на неї надто багато уваги.

Спершу це були дрібниці: він завжди чемно пропускав її в дверях, запам’ятовував, як вона любить чай — із лимоном, без цукру, — і одного разу навіть сам залишив чашку на її столі. Згодом Артем почав затримуватися біля її робочого місця, запитуючи про роботу, хоча відповіді міг дізнатися від будь-кого з колег.

— Ви дуже швидко вникаєте в матеріал, — усміхнувся він якось, нахилившись трохи ближче, ніж треба. — Це рідкісний талант.

Аліса чемно подякувала й одразу відсунулася на спинку стільця. Вона відчувала напруження всередині — не через Артема, а через власні думки. Його увага була приємною, навіть лестила, але серце щоразу болісно нагадувало про інше ім’я. Адам.

Щоразу, коли вона бачила теплий погляд Артема, її внутрішній голос стискався в лещатах: «Ти не можеш. Ти ж досі любиш його… ».

Тому вона навчилася відводити очі, чемно, але холодно відповідати на його компліменти. В офісі це сприймали як її скромність, але насправді це була боротьба із самою собою. Вона намагалася витіснити з серця Адама, адже минуло вже стільки часу, і життя вимагало йти далі. Та кожна ніч, кожен сон повертали його обличчя, його голос.

Артем, здавалось, відчував її відстороненість, але не зупинявся. Навпаки, його інтерес із часом ставав очевиднішим для всіх.

— Алісо, може, якось після роботи вип’ємо кави? — запитав він одного вечора, коли офіс уже майже спорожнів.

Дівчина завмерла на мить, а потім, зібравши сили, м’яко відповіла:
— Дякую, Артеме Олеговичу, але мені потрібно до доньки.

Вона посміхнулася, щоб слова не звучали надто різко, й швидко сховала ноутбук у сумку. Виходячи з офісу, Аліса відчула, як важко їй дихати. Вона знала, що будь-який чоловік у її житті зараз буде лише тінню минулого, тінню того кохання, яке досі палало в ній.

Наступні тижні Аліса все частіше ловила на собі погляди Артема. Він більше не приховував свого інтересу — приносив їй каву, цікавився не лише роботою, а й особистим життям.

— Як твоя донечка? — запитав він якось у ліфті, коли вони їхали лише удвох. — Ти так про неї дбаєш, захоплююся. Це справжня мужність — виховувати дитину самій.

Його голос був м’який, а погляд — уважний, теплий. Занадто теплий.
Аліса відчула, як їй стає незручно. Вона чемно всміхнулася:
— Дякую… Але це просто моя відповідальність, нічого особливого.

Артем нахилився ближче й додав тихо:
— Ти особлива. І ти заслуговуєш на те, щоб поруч був хтось, хто піклуватиметься і про тебе.

Вона здригнулася. Серце зробило різкий стрибок, але не тому, що ці слова торкнули душу. Навпаки — вони викликали внутрішній спротив. У голові одразу спливло інше обличчя, інші слова, інший дотик. Адам.

Вона швидко зробила крок убік, вийшовши з ліфта першою, й наче сховала своє обличчя, щоб він не бачив, як в очах з’явився сум.

Того вечора, повернувшись додому, вона довго дивилася на доньку, яка спокійно спала, притискаючи до себе улюблену іграшку. Аліса сіла поруч і прошепотіла:
— Мамина дівчинка… Ти моє щастя. І тільки ти.

Але в глибині серця вона розуміла, що Артем не відступить. І що колись їй доведеться дати чітку відповідь — або відкритися, або остаточно відсунути його від себе.

У вівторок в офісі панувала звичайна робоча метушня. Співробітники бігали з папками, дзвонили телефони, а Аліса зосереджено перекладала черговий документ.

Раптом у коридорі пролунав гомін — з’явився хтось важливий. Всі почали метушитися, виправляти піджаки, пригладжувати волосся.

— Це Карпов приїхав, — прошепотіла колега. — Один із власників компанії.

Аліса підняла очі й завмерла. У дверях стояв Денис Карпов. Той самий Денис, якого вона вже знала. Його погляд одразу зустрів її — і він теж застиг. У його очах був подив, змішаний з чимось глибшим.

— Алісо?.. — він не повірив своїм очам.

Вона відклала ручку, відчуваючи, як серце шалено б’ється.
— Денис?.. — ледве прошепотіла.

Усі в офісі почали перешіптуватися, здивовано переводячи погляди з нього на неї, але Дениса це не цікавило. Він ішов прямо до неї, наче в кімнаті більше нікого не було.

— Ти тут працюєш? — його голос звучав глухо, але в очах сяяли іскри.

— Так… після декрету я влаштувалась перекладачем, — відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним.

На мить між ними зависла напруга. Денис ледь усміхнувся, наче прийняв якесь рішення:
— Ми повинні поговорити. Не тут.

Він нахилився трохи ближче, його слова були чутні лише їй:
— Сьогодні ввечері. Я запрошую тебе в ресторан.

Аліса розгублено кивнула. Її охопило хвилювання, але відмовити вона не змогла.

— Добре… — тихо сказала вона.

І вже тоді, коли він відійшов до свого кабінету, Аліса відчула: цей вечір може змінити дуже багато в її житті.