Нові вершини

Аліса сиділа на кухні з ноутбуком перед собою. На екрані світилася свіжа електронна пошта: «Вітаємо! Ми раді запропонувати вам посаду перекладача у нашій компанії…». Вона перечитала рядки втретє і все ще не могла повірити — нарешті!

Її серце билося швидше, і по щоках пробігла усмішка. Вона закрила ноутбук і, піднявшись, попрямувала в кімнату, де мама саме складала білизну.

— Мам, — Аліса заговорила так, що голос трохи зрадницьки тремтів, — мене взяли на нову роботу. Я тепер працюватиму перекладачем у компанії, тут у Харкові. Зарплата значно краща, ніж у бібліотеці…

Вона замовкла, чекаючи реакції.

Мама відклала речі, уважно подивилася на доньку, а тоді її обличчя розцвіло гордістю. Вона підійшла ближче й обняла Алісу міцно, як маленьку дівчинку.

— Доню… Я знала, що ти впораєшся, — ніжно сказала вона. — Ти в мене велика молодчинка. Це тільки початок. Я впевнена, тебе чекає велике майбутнє.

Аліса сміялася і притискалася до матері, відчуваючи справжнє тепло та підтримку. У голові вирували плани: новий колектив, нові можливості, інший рівень життя для Варі. Вона вперше за довгий час відчула, що життя рухається вперед, і що вона справді будує щось для себе і доньки.

Мама ще довго дивилася на неї і повторювала:
— Я пишаюся тобою.

І в ту мить Аліса зрозуміла: навіть якщо попереду буде непросто, вона має силу йти далі.

Перший робочий день Аліси настав несподівано швидко. Вона прокинулася ще затемна, приготувала Варварі сніданок, відвела донечку до мами і, зібравшись у строгій, але елегантній сукні, рушила до нового офісу.

Будівля компанії була не надто великою, проте сучасною — світлі коридори, великі вікна, запах кави й друкованого паперу. Серце Аліси калатало, коли вона заходила до приймальні.

— Доброго ранку, ви Аліса? — усміхнулася секретарка. — Наш директор чекає на вас.

У кабінеті директор — чоловік середніх років із доброзичливими рисами — привітав її короткою промовою:
— Ми раді, що ви з нами. Ваші резюме й тестові переклади були найкращими з усіх кандидатів. Упевнений, ви чудово впишетеся в команду.

Його слова підбадьорили Алісу. Вона вирушила до свого робочого місця — невеликого столу біля вікна, де вже стояв комп’ютер, канцелярія і навіть вазочка з квітами.

Колеги зустріли її тепло. Оксана, дівчина років тридцяти, що сиділа поруч, одразу запропонувала допомогу:
— Якщо щось буде незрозуміло, підходь до мене. У нас тут свій темп, але швидко звикнеш.

До обіду Аліса вже занурилася у перші тексти для перекладу — комерційні листи англійською. Робота була цікавою, різноманітною, і вона відчула, що справді на своєму місці.

Коли колеги запросили її разом піти на обід у маленьке кафе через дорогу, Аліса вагалася лише мить. Вона погодилася — і це був правильний крок. За обідом всі багато жартували, розповідали про свої проєкти, і Аліса вперше за довгий час відчула, що знову стає частиною живого, професійного світу.

Ввечері, повернувшись додому, вона з сяючими очима обійняла донечку й маму.
— Там так добре, мамо, — сказала вона, не приховуючи радості. — Я відчуваю, що це — нова сторінка мого життя.

І мама тільки кивнула, щиро усміхаючись.

Минуло кілька тижнів, і Аліса вже впевнено почувалася у новому колективі. Вона швидко звикла до ритму роботи, навчилася розподіляти час між перекладами, зустрічами з клієнтами й домашніми справами.

З кожним днем вона все більше відчувала себе незалежною. Зарплата дозволяла їй не лише покривати необхідні витрати, а й відкладати трохи на майбутнє. Одного вечора вона з гордістю показала мамі конверт із першою зарплатою.
— Мамо, дивись, я сама все можу! — в її очах світився вогник.
— Я знала, що ти впораєшся, — ніжно відповіла мати. — Ти сильна, розумна і наполеглива.

На роботі ж Алісу почали цінувати. Кілька разів її переклади відзначали перед керівництвом, а одного дня директор зайшов до її кабінету і сказав:
— Ви дуже уважна і відповідальна. Саме таких людей бракує нашій компанії.

Ці слова були для Аліси справжнім визнанням. Вона перестала сумніватися у собі, відчула смак перемоги над своїми колишніми страхами та невпевненістю.

Її стиль життя також змінився. Вона стала доглядати за собою, дозволяла маленькі радощі — нову сукню чи каву в улюбленій кав’ярні перед роботою. Здавалося, навіть місто Харків засяяло для неї іншими барвами: вулиці, по яких вона раніше поспішала з опущеними очима, тепер були сповнені життя й можливостей.

Мама ж раділа, дивлячись, як дочка розправляє крила.
— Це лише початок, доню, — якось сказала вона ввечері. — Попереду в тебе ще багато перемог і щастя.

І Аліса відчувала, що мама має рацію.