Час минає

Маленьке затишне кафе у центрі Харкова було прикрашене ніжно-рожевими та білими повітряними кульками. Уздовж стін тягнулися гірлянди з паперових метеликів і сердець, а на почесному місці — великий банер із написом: "Варварі 1 рік". На столах стояли невеликі букети з польових квітів, у вазах мерехтіли свічки.

Аліса в блідо-блакитній сукні метушилася біля тортів і тістечок, перевіряючи, чи все готове. Її мама займалася гостями — зустрічала, знімала з них верхній одяг, допомагала знайти місця.

Варвара сиділа у спеціальному стільчику для малюків у білій сукенці з мереживом і крихітною рожевою короною на голові. Вона, здавалось, розуміла, що це її день, і з цікавістю дивилася на всіх, хто підходив привітати.

Першими з подарунками з’явилися хрещені. Катя принесла великий м’який плед ручної роботи й кошик із дитячими книжками. Денис Карпов — розкішний набір дерев’яних іграшок, розвиваючий стіл та величезного білого плюшевого ведмедя.

— Маленька принцеса має рости з комфортом і усмішкою, — сказав він, нахиляючись до Варвари. Дівчинка одразу потяглася ручками до ведмедя.

Свято було теплим і домашнім: хтось піднімав тости за здоров’я Варвари, хтось грався з нею, сміх і дитячий лепет переплітався з ароматом свіжої випічки. Аліса, дивлячись на доньку, відчувала, як переповнює серце ніжність і гордість.

Після того, як задмухали свічки на маленькому тортику для Варвари, всі почали фотографуватися. Денис тримав хрещеницю на руках, і малеча сміялася, наче знала, що він її особливий друг.

У кутку залу, під тиху музику, Аліса зловила себе на думці, що рік тому навіть не могла уявити такої сцени. Було важко, але сьогодні — лише світло.

Після того як гості почали розходитись, у кафе стало тихіше. Варвара заснула в мами на руках, і Аліса попросила свою маму віднести дитину додому, щоб покласти в ліжечко. У залі залишилось лише кілька людей, які допомагали збирати речі.

Денис непомітно підійшов до Аліси, яка складала подарунки в коробку. Він узяв у неї з рук великий пакунок і тихо сказав:

— Давай я допоможу, не тягни все сама.

Вони вийшли на вулицю, де вечірнє місто вже загравало теплим світлом ліхтарів. Було прохолодно, і Аліса щільніше загорнулася в легкий кардиган. Денис помітив це і мимоволі простягнув руку, неначе хотів її обійняти, але стримався.

— Ти сьогодні була неймовірна, — сказав він м’яко, дивлячись їй у вічі. — І Варя… вона щаслива мати таку маму.

Аліса зніяковіла, опустила очі:
— Дякую, Денисе. Це був гарний день.

Він зробив крок ближче, його голос став трохи нижчим:
— Я рік чекав, щоб знову бути поруч. Я не забув своїх слів. І не відмовлюся від того, що відчуваю до тебе.

Аліса відчула, як серце прискорило біг. Вона стиснула пальці на коробці, яку тримала, і прошепотіла:
— Денисе… я… я не знаю, що сказати.

Він обережно забрав коробку з її рук, поставив поруч і торкнувся її плеча.
— Нічого не кажи зараз, — м’яко мовив він. — Я не кваплю тебе. Просто знай: я поруч. Завжди. І чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

Аліса підняла очі й побачила в його погляді стільки спокою і тепла, що на мить їй захотілося довіритись йому. Але вона лише тихо відповіла:
— Дякую тобі за це.

Вони попрощалися без поцілунків чи обіймів, але з тим особливим відчуттям, що щось між ними вже змінилося. Денис поїхав у Київ, залишивши після себе не тільки подарунки, а й теплий слід у серці Аліси.

У Києві Денис сидів у своєму просторому кабінеті. За вікном розливався вечір, місто мерехтіло вогнями, але його думки були зовсім не про роботу. Перед ним лежали документи, які треба було підписати, та він ловив себе на тому, що вже п’ятий раз читає один і той самий абзац і нічого не розуміє.

В уяві знову постав той вечір у маленькому кафе: сміх Варі, очі Аліси, які світилися щастям, її трохи втомлений, але такий ніжний вигляд. Денис навіть відчував легкий запах її парфуму, ніби вона щойно пройшла повз нього.

Він обхопив голову руками й тихо всміхнувся сам до себе:

— Я геть з’їхав з глузду, — прошепотів. — Рік пройшов, а я й на крок не відпустив її зі своїх думок.

Йому згадалися її слова: “Я не знаю, що сказати”. Але ж вона і не сказала “ні”. І це давало йому силу триматися.

Телефон на столі засвітився — повідомлення від секретаря: завтра зранку важлива зустріч із партнерами. Денис зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Справи, плани, угоди — все це було його щоденним життям. Але він відчував: тепер у ньому є ще одна мета — дочекатися тієї миті, коли Аліса нарешті зробить крок йому назустріч.

Він узяв ручку й машинально написав на клаптику паперу її ім’я: Аліса. Подивився і всміхнувся.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я вже прив’язався, — сказав він уголос, ніби вона могла почути.

В ту ніч Денис довго не міг заснути. У голові крутилися не плани завтрашньої зустрічі, а спогади: її усмішка, її голос, її тремтливе «дякую» на прощання. І він точно знав: скільки б часу не минуло, він чекатиме.