Важлива розмова

Дні після виписки з пологового минали для Аліси, як у тумані. Мама була поруч завжди — допомагала годувати Варвару, колисати її вночі, готувала їжу, аби донька хоча б трохи відпочила.

І все ж були моменти, коли сил не залишалося зовсім. Варвара могла плакати годинами, а Аліса, не розуміючи, що саме болить у її крихітки, тримала її на руках і тихо шепотіла заспокійливі слова, хоча в самої сльози текли по щоках.

— Потерпи, доню, — гладила вона теплу спинку, — мама з тобою, завжди з тобою…

Того дня телефон задзвонив, коли Аліса саме намагалася приспати Варвару. На екрані висвітився номер Карпова. Вона вагалася: серце підказувало не відповідати, але він дзвонив вдруге, потім утретє. Зрештою, щоб просто закрити тему, Аліса натиснула «прийняти».

— Привіт, — голос Дениса був теплий, але водночас допитливий.
— Привіт, — коротко відповіла вона.

І в ту ж мить у слухавку пролунав тихий, але виразний плач немовля. Денис на секунду замовк.
— Це… дитина? — спитав він м’якше.
Аліса зітхнула й уже без сенсу щось приховувати відповіла:
— Так. Я народила… доньку. Варвару.

У слухавці пролунала пауза, а потім щире:
— Вітаю, Алісо. Це… це прекрасно.

— Дякую, — тихо сказала вона, поправляючи ковдрочку на сплячій Варварі.

— Я приїду, — впевнено заявив Денис.
— Не треба, — відрізала вона. — У мене зараз інший ритм життя, інші турботи…
— Алісо, — він говорив спокійно, але наполегливо, — я просто хочу побачити тебе і привітати особисто.

Вона не дала чіткої відповіді, але він, судячи з інтонації, вже все для себе вирішив.

Після розмови з Алісою Денис ще пів дня не міг зосередитися на роботі. Його думки крутило довкола одного — маленької Варвари, яку він навіть не бачив, але чомусь уже відчував до неї теплу прив’язаність.

Вечоріло, коли він нарешті закрив ноутбук і поїхав у великий дитячий магазин у центрі Києва. Яскраві полиці з плюшевими ведмедями, крихітними сукенками й ковдрочками викликали в нього дивне, незвичне хвилювання. Він ретельно вибирав: теплий комбінезон для зими, набір дерев’яних іграшок, ніжну музичну карусель над ліжечко.

— У вас хтось народився? — усміхнулась продавчиня, коли він підійшов до каси з повними руками.
— Так, — коротко відповів він, і в його голосі було більше тепла, ніж він сам очікував.

Вийшовши з магазину, Денис уже планував поїздку до Харкова. Але біля виходу його погляд перетнувся з… Адамом.

— Денис? — Адам здивовано зупинився. — Що ти тут робиш? І… це все для кого?

Денис машинально стиснув пакети в руках.
— Для моєї двоюрідної сестри, — швидко сказав він, навіть не даючи собі часу обдумати відповідь.
— Сестри? — Адам примружився, ніби щось намагаючись пригадати. — М-м… я навіть не знав, що в тебе хтось із родини має дітей.

— Ну, буває, — знизав плечима Денис, намагаючись усміхнутися й перевести розмову. — Вибач,поспішаю, побачимось на роботі.

Він швидко попрощався й пішов до машини, відчуваючи, як на спині пече погляд Адама. Адам стояв кілька секунд, не розуміючи, чому ця зустріч залишила в ньому дивне відчуття неспокою.
 

Денис їхав до Харкова майже всю ніч, слухаючи музику й думаючи про те, як все складно переплелося.
Вранці, коли сонце лише почало заливати місто теплим світлом, він уже стояв під під’їздом Аліси, тримаючи кілька великих пакетів.

Вона відчинила двері в домашньому халаті, з розкуйовдженим волоссям і слідами втоми на обличчі. У глибині квартири було чути тихий писк і сопіння новонародженої.

— Денис… я ж казала, що не треба, — тихо промовила вона, побачивши пакети.
— А я не вмію слухатись, — він ледь усміхнувся, передаючи їй один пакет. — Це для Варвари.

Вона поставила пакети на підлогу й відкрила перший. Там була ніжна біла ковдрочка, крихітні шкарпетки й теплий комбінезон. Аліса торкнулася тканини пальцями, і в її очах з’явився блиск — не від радості, а від переповнення почуттів.

— Денис, я навіть не знаю, що сказати… — її голос затремтів.
— Нічого не кажи, — він глянув на неї серйозно. — Я просто хочу, щоб ти знала: тобі не доведеться бути в цьому всьому самій.

З кімнати почувся тихий плач. Аліса інстинктивно обернулася, але зупинилася на мить, дивлячись на Дениса.
— Хочеш побачити її? — запитала вона майже пошепки.

Він лише кивнув. І через кілька секунд стояв біля маленького ліжечка, де під рожевою ковдрочкою спала крихітна Варвара. Денис подивився на неї так, ніби дивився на щось безцінне, і в ту мить остаточно зрозумів, що вже прив’язався — і до неї, і до її матері.

Варвара вже спала, заколисана маминими обіймами й м’яким світлом нічника.
Аліса тихо зачинила двері дитячої і пройшла на кухню, де Денис налив у чашки теплий чай.

— Ти, мабуть, втомилася до нестями, — сказав він, подаючи їй чашку.
— Є трохи… — усміхнулася вона, притуливши руки до гарячого фарфору. — Але, знаєш, коли дивлюся на неї, вся втома кудись зникає.

Денис уважно дивився на неї, ловлячи кожну інтонацію, кожен рух.
— Ти сильна, Алісо. Дуже сильна. Я бачу, скільки всього ти пережила.
— Сильна? — вона ледь всміхнулася, але в очах блиснула волога. — Інколи мені здається, що я ледь тримаюся.

Він нахилився трохи ближче, спершись ліктями на стіл.
— Усі ми ледь тримаємось… Але сила не в тому, щоб не падати. А в тому, щоб підніматися. І ти це робиш щодня.

Аліса відвела погляд, щоб він не побачив, як щось стискається в її грудях від цих слів.
— Дякую, Денисе. Мені важко пояснити… але твої дзвінки, твої слова — вони мені допомагають.

Він усміхнувся тепліше, ніж хотів показати.
— І будуть допомагати. Не важливо, скільки це триватиме.

Між ними запала тиша, але вона була не ніяковою, а спокійною. Лише годинник на стіні тихо відмірював час, а в кімнаті відчувалося щось, що обом не хотілося порушувати.
 

Вони сиділи вже понад годину, розмовляючи то про буденні дрібниці, то про щось особисте. Денис дивився на Алісу довше, ніж дозволяла звичайна дружня бесіда. Нарешті він глибоко вдихнув.