Порожнеча

Минулв довгий час , а Адам Мельник усе ще не міг змиритися з відсутністю Аліси.

Його кабінет більше не мав її ніжного аромату. Стіл залишався стерильно чистим, а телефон мовчав. Всі думки, навіть серед важливих переговорів, повертались до неї.

Він багато працював. З головою поринув у нові проєкти, розширення компанії, поїздки за кордон. Але серце… серце залишалося порожнім.

Уночі він сидів у своєму пентхаусі на верхньому поверсі, з келихом віскі в руці, і дивився у вікно.

> "Якби вона знала, як боляче. Як я хочу почути її голос. Доторкнутися до її руки… Чорт, Алісо, чому ти пішла?"

Він переглядав її старі записки, які зберігались у ящику столу. Її почерк — такий акуратний. Її усмішка — досі в його голові.

Він досі не знав, що Аліса чекає на дитину.

Іноді йому хотілося наважитися, знову відправити детектива на пошуки. Але він не міг — після її розповіді про інше кохання, про все... Він вирішив дати їй спокій. А сам — повільно згорав.

---

> "Ти залишила мені війну всередині, Алісо. І я не знаю, чи зможу виграти."

Денис Карпов повернувся до Києва пізно ввечері. Його обличчя, зазвичай спокійне та впевнене, було серйозним, навіть похмурим. Він довго мовчав у таксі, вдивляючись у темні вулиці столиці, а в голові знову і знову лунав голос Аліси, її посмішка, погляд... і той живіт, за яким вона намагалася ховати свою правду.

Уже наступного ранку він увійшов до офісу, де його привітали колеги. Звичні привітання, жести, усмішки — усе здавалося фальшивим. Він ішов до кабінету Мельника з чашкою кави й важким серцем.

Адам сидів за столом, зосереджено вивчаючи звіт, але його очі одразу піднялися на Дениса.

— Ну що? Як пройшла поїздка? — запитав він спокійно, але з легкою надією в голосі.

Карпов стиснув ручку чашки, ніби на мить зважував, чи говорити правду.

— Звичайна ділова зустріч. Підписали все, що потрібно. Харків, як завжди, сірий і дощовий, — коротко відповів він і сів навпроти.

Адам на секунду затримав погляд, ніби чекав на щось більше. Але Карпов майстерно відвів очі.

— Радий, що все пройшло гладко, — сказав Адам.

Мовчанка нависла між ними.

Карпов знав, що має сказати. Мав би. Але він уже прийняв рішення.

> "Я не зраджу тебе, друже. Але я й не зраджу себе. Ця дівчина... вона змінила щось і в мені."

Він не збрехав. Але й не сказав правди. А це було ще гірше.