За зачиненими дверима

Денис стояв перед невеликою старою п’ятиповерхівкою в спальному районі Харкова. Погляд ковзав по вікнах, намагаючись вгадати — яке з них належить їй. У кишені тремтів клаптик паперу з новою адресою, яку вдалося дістати завдяки діловим зв’язкам у місті. Його серце билося частіше, ніж зазвичай.

«Навіщо я тут? Просто поговорити? Чи сам хочу дізнатися більше, ніж слід?» — подумав він, підіймаючись сходами.

Двері були прості, з сірою фарбою, яка лущилася на кутах. Він постукав.

Після кількох секунд паузи двері відчинила мама Аліси. В її очах — здивування й настороженість.

— Добрий день. Я Денис Карпов. Ми з Алісою працювали разом у Києві. Вона вдома?

Жінка мовчки дивилася на нього, ніби зважувала, чи варто щось казати. Потім кивнула.

— Проходьте. Вона зараз… — і вже хотіла закрити двері, як з кімнати вийшла Аліса.

Вона була в простому светрі й довгій спідниці, волосся зібране, обличчя — без макіяжу, але така ж гарна. І трохи втомлена. Її очі округлилися, коли вона побачила Дениса.

— Денис?.. — голос затремтів. — Що ти тут робиш?

— Привіт, Алісо. Я… — він ковтнув повітря, — я знайшов тебе, бо хвилююсь.  Мені здається, ми маємо поговорити.

Вона мовчала. Потім зробила крок назад і вказала на кухню:

— Проходь.
---

—Можливо,вийдем на прогулянку?Тобі корисно.... — м’яко спитав Денис. — Тут неподалік гарний парк, свіже повітря, дерева вже зелені. Може, стане трохи легше.

Аліса вагається, але потім киває. Їй справді потрібно розвіятись, а ще більше — хоч трохи відволіктись від думок, які безупинно точать її серце.

---

Вони йшли повільно, поруч. Тихий харківський парк з алеями бузку і ритмічним цоканням пташиних крил нагадував декорацію до іншого життя — спокійного, чистого, далекого від болю.

— Я знаю, що ти не хочеш ділитися, — обережно почав Денис. — Але якщо захочеш — я поряд. Просто хочу, щоб ти знала.

Аліса зупинилася на мить, зітхнула. Вона знала — Денис заслуговує принаймні на щось.

— Це не його дитина, Денис, — тихо сказала вона. — Не Адама. Це від іншого чоловіка. Ми зустрічалися, але все швидко закінчилося. Я залишилася сама.

Карпов на мить зупинився, подивився на неї. Йому було боляче це чути — не тому, що йому було байдуже до Адама, а тому, що він бачив, як сильно цей чоловік кохав її.

Але в його голосі не було осуду:

— Ти сильна. І впораєшся. Я бачу, як ти тримаєшся, попри все.

Аліса ледь посміхнулася. Їй було приємно, що він не тисне, не ставить питань.

— Денисе, будь ласка, — раптом попросила вона. — Не говори більше про Адама. Я не хочу чути про нього. Не зараз. Можливо, ніколи.

Він кивнув.

— Гаразд. Обіцяю.

І вони пішли далі — повільно, мовчки, але якось тепло. Між ними не було кохання, не було й минулого — лише тиха підтримка і спільне мовчання, в якому Аліса нарешті могла трохи видихнути.

Денис залишився в Харкові ще на кілька днів, не пояснюючи цього навіть самому собі. Офіційно — мав кілька зустрічей, неофіційно — хотів бути поруч із нею. З тією дівчиною, яка за ці місяці змінилася до невпізнання: стала більш зосередженою, стриманою, але й ранимішою.

Він щодня писав їй щось легке й ненав’язливе:

> «Привіт. В парку сьогодні пахне жасмином. Може, хочеш пройтись?»
«Купив апельсинові тістечка. Вони просяться в гості до твого чаю ;)»

І Аліса почала відповідати. Інколи з усмішкою, інколи — коротко. Але відповіді були.
---

У квартирі Аліси

— Мам, я піду ненадовго. Просто прогулянка, — сказала Аліса, поправляючи шарф. Живіт уже починав добре округлятися — сьомий місяць, усе важче приховувати.

Мати кивнула з ніжною посмішкою:

— Добре. Але не перенапружуйся.

На вулиці її чекав Денис з двома стаканчиками кави.

— Без кофеїну, розслабся, — підморгнув він, простягаючи їй один.

— Ти наче стаєш занадто уважним, — усміхнулася Аліса.

— Можливо, просто стаю другом, — відповів Денис, і в його голосі не було нічого зайвого.

---

— Ти колись думала, що твоє життя так зміниться? — тихо спитав він.

Аліса гірко посміхнулась:

— Ніколи. Іноді мені здається, що я живу не своє життя. Що все це сон. Але... — вона подивилась на свій живіт, — я не маю права зупинятись. Не тепер.

— Ти сильніша, ніж думаєш, Алісо.

Вона мовчала. Її серце ще боліло. За Адамом. За минулим. За всім, що вони не змогли зберегти.

Але в цей момент Денис був поруч — мовчки, м’яко, по-справжньому.
---

Денис усе частіше приїжджав до Аліси. То приносив щось смачне, то просто вигулював її по затишних вуличках Харкова, а інколи просто мовчки сидів поруч, поки вона читала книгу або пила чай.

Він не питав більше про Адама. Не тиснув. Не випитував нічого про батька дитини. Він просто був — постійно, мов стіна, на яку можна спертися.

Одного вечора, коли вони поверталися з прогулянки, Аліса засміялась так щиро, як не сміялася вже давно. Її очі світилися, і вона виглядала справді щасливою. А Денис дивився на неї — довго і мовчки.

> «Якщо це — щастя, нехай хоч трохи буде мого в тому світлі…» — подумав він.

Він вже не міг заперечувати — йому було байдуже, що вона вагітна. Байдуже, що її серце досі боліло за іншим. Він бачив жінку — сильну, вразливу, справжню. І йому хотілося її берегти.

Але він мовчав. Бо знав: її серце ще не звільнилось.

---

У квартирі Аліса роздяглась, поглянула на себе в дзеркало. Живіт округлився, дитя під серцем нагадувало їй, що минуле назавжди з нею.

Та все одно, вона подумала про Дениса.

> «Добре, що він поруч…» — тільки й прошепотіла собі.