П’ять місяців мовчання

Аліса

П’ять місяців минули, а серце Аліси досі було в уламках. Вона жила тихо, скромно, в новій квартирі разом з мамою, яка вже майже повністю одужала. Щоранку Аліса прокидалася раніше, дивилася у вікно і клала руку на круглий живіт, відчуваючи життя всередині. Малюк зростав — а разом з ним росла і її тривога.

Її очі втратили блиск. Вона почала працювати дистанційно — фріланс-проекти давали змогу не виходити з дому. З людьми спілкувалася рідко, подруг не мала. Лише іноді переписувалася з Дариною, але нічого не розповідала про дитину.

Аліса часто дивилася в дзеркало, питаючи себе: "А якщо б я тоді сказала правду?.. А якщо б це був його син?..чи донька.. ”

Проте вона знала правду: ця дитина — від незнайомця, якого вона навіть не бачила в обличчя. І це було як вирок. Вона боялася, що Адам ніколи не зможе пробачити їй цього минулого, навіть якщо дізнається все.

Адам

Адам же перетворився на людину-примару. Його вигляд більше не був ідеально діловим. Він схуд, під очима з’явилися синці. Він працював без перепочинку — з ранку до ночі. Його секретарка часто чула, як він заходить у свій кабінет, зачиняє двері і довго сидить мовчки. Ніхто не наважувався щось питати.

Він більше не цікавився ні жінками, ні світськими заходами, ні навіть своїм сином. З Ванессою було холодне мовчання. Вона повернулася до Америки з Левом, а Адам залишився ніби в порожнечі. Він щодня думав про Алісу, знову і знову переглядав фото, яке випадково зберіг на телефоні. Її усмішка... її голос, запах... Все було ще живе в ньому.

Він не знав, що з нею. Не знав. Лише біль і питання: "Чому вона брехала? Чи справді кохала мене?.."

І обидва — в різних містах, у різних реальностях — жили з однаковим болем. І з однаковим страхом: що їх історія вже ніколи не повернеться.

Сонце лагідно гріло вулиці Харкова. Денис Карпов ішов від готелю до офісу партнерів, заглиблений у думки про документи, презентації й чергові обов’язки. Він саме збирався перейти дорогу, коли його погляд ковзнув по знайомому силуету на іншому боці вулиці.

Він зупинився, наче вдарений струмом.

— …Аліса?

Вона йшла повільно, з сумкою на плечі, одна рука підтримувала округлий живіт. Її обличчя виглядало блідим, але вона все так само була… ніжною. Живою. Прекрасною.

Карпов миттєво перейшов дорогу.

— Алісо! — гукнув він уже ближче.

Дівчина здригнулася і повернула голову. У її очах блиснуло щось між здивуванням і тривогою.

— Денисе?.. Що ви тут робите?

— Ділова зустріч. Але… я точно не думав побачити тебе тут. — Він ковтнув слину. — Ти… виглядаєш інакше. — Його очі мимоволі опустились на живіт. — Ти вагітна?..

— Так, — коротко відповіла вона й одразу відвела погляд.

— Можна… хоча б поговоримо? — спитав він м’яко. — Я недалеко бачив хороше кафе. Просто по-людськи.

Аліса вагалася, але зрештою кивнула.

Вони сіли біля вікна. Денис замовив собі каву, їй — м’ятний чай.

— Алісо, — почав він після мовчання. — Я… чесно, в шоці. Ми всі думали.....Адам…

— Не треба про нього, — перебила вона. Голос тремтів. — Будь ласка.

Карпов мовчки кивнув.

— Я просто… я не очікував. Ти… вагітна. Це не моя справа, але…

— Так, це не ваша справа, — м’яко, але впевнено сказала вона. — Денисе, я вдячна за турботу, але я не хочу розповідати про себе. Це моє нове життя, і я не хочу,щоб хтось втручався  в нього.

— Я не збираюся влізати. — Денис зітхнув. — Але, Алісо… Адам… Він змінився. Відтоді, як тебе немає — це зовсім інша людина.Він і досі…

— Я не можу це обговорювати. — Вона глянула у вікно. — Я не хочу, щоб хтось передавав йому щось від мого імені.

— Добре, — сказав Карпов після паузи. — Але дозволь мені хоча б сказати одне: якщо колись ти захочеш… поговорити з ним або сказати щось — я буду поруч. Без тиску. Просто друг.

Аліса не відповіла, лише ледь кивнула. 

Після розмови в кафе Денис не поспішав вертатися в готель. Він ішов вулицею, засунувши руки в кишені пальта, з опущеним поглядом і безліччю думок у голові.

«Вона нещаслива. І вона не хоче, щоб ми знали, що з нею. А Адам… Він божеволіє там, у Києві. Я не можу просто повернутися і сказати, що нічого не бачив…»

Він набрав номер партнера по зустрічі, перепросив і сказав, що затримається в Харкові ще на кілька днів — мовляв, виникли інші питання, які треба владнати на місці. Це була напівправда. А може, й зовсім неправда. Але Карпов сам собі її повірив.

---

Вечір у готелі

Денис сидів у номері, гортав телефон, але думки поверталися лише до одного: великі очі Аліси, наповнені болем і мовчанкою, її живіт, її неприхований страх, її різка оборонність. Вона ховалася. Вона тікала. Але чому?

І ще одне: дитина…

— Це точно не Адама… Чи?.. — Денис задумливо провів рукою по обличчю. — Він би сказав. Або вона б не втекла…

Він вирішив ще трохи поспостерігати. Зранку вийде на прогулянку містом — може, знову побачить її. Не буде нав’язуватись. Просто поруч.

А далі… далі буде видно.